Автор: Олександр Равчев, PR-менеджер в «Громадяни в дії»
На ВВС Україна вийшов матеріал із заголовком «Країні потрібні інженери, а молодь обирає модні професії. Що показала вступна кампанія». Зокрема серед причин, чому діти вступають на філологів, юристів та менеджерів, а не інженерів, дуже часто звучить теза про низький рівень знання математики. Для мене ця публікація стала ще одним прикладом, як суспільство намагається знайти просту відповідь на складне питання.
Математика – не головна причина
Давайте розберемо, чому низький рівень знання математики – це лише вершина айсберга, і якщо ми вкладемо ресурси в підвищення рівня, то за 10 років отримаємо не більше інженерів, а більше тих самих філологів та юристів, просто з кращим знанням математики.
Перш за все, зафіксуємо, що рівень знання математики серед учнів дійсно знижується. Проте він знижується відносно пропорційно загальному зниженню знань серед учнів. Можна було б сказати, що це погане покоління, проте востаннє звичні умови шкільного навчання ці діти бачили 6 років тому.
Тим не менш, у нас все ще достатньо розумних випускників, щоб закрити наявні можливості навчання на інженерних спеціальностях, а от ажіотажу там не спостерігається.
Людям з технічною освітою хотілось би бачити поясненням цього те, що їхній фах дуже складний, і не всі можуть його «потягнути». Такий підхід тішить самолюбство, проте не дуже корелює з реальністю. Наприклад, медицина, яка точно не є легшою, ніж інженерія, увійшла в топ-10 спеціальностей за популярністю, так само як і комп’ютерні науки, які не назвеш «гуманітарною освітою». Та й вивчити тонкощі законодавство на юриспруденції я б не назвав простим.
Тож, як на мене, причина не в тому, що інженерна галузь складніша, а в то, що вона менш вигідна для абітурієнтів в контексті потенційного працевлаштування.
Реальність ринку
Тут би інженери могли обуритись, що зараз зарплати суттєво зросли завдяки оборонним замовленням, але далеко не всі інженери працюють в оборонній сфері, і ніхто не може сказати, наскільки ці замовлення збережуться в наступні 5–10 років.
Але два основних недоліки інженерної освіти як вибору абітурієнтів пов’язані не із зарплатою.
Перший – це рання спеціалізація. Фактично в 17 років дитина і її батьки мають визначити конкретну професію, у якій буде працювати людина все своє подальше життя. Чи вона буде будувати літаки, чи кораблі, чи мости, чи будинки, чи промислові об’єкти.
У таких галузях, як «Право» чи «Філологія», питання вибору роботи здебільшого відкладене на 4–5 років. Це дає їм величезну перевагу, бо ринок змінюється дуже динамічно, а людина в 17 років часто не може визначити, яка музика їй подобається, не те що ким вона буде працювати наступні 40 років.
Навіть комп’ютерні науки мають тут перевагу перед інженерними галузями, бо вони теж передбачають професіоналізацію на більш пізніх етапах.
Складна географія
Другий – це доступність робочих місць. Україна дійсно потребує інженерів. Проте якщо ми накладаємо потреби на мапу підприємства, де ці інженери потрібні, ми побачимо дуже сильний дисбаланс на користь кількох міст.
У нашій країні 70% населення живе за межами великих міст. Тобто якщо, наприклад, дитина з Вінниці чи Білої Церкви, і вона обирає аерокосмічну інженерію, вона, скоріш за все, не зможе працювати у Вінниці чи Білій Церкві. Для цього потрібно буде переїхати в Київ чи Дніпро, де локалізовані ці виробництва.
Так само суднобудівництво – це переважно південні міста. Багато інженерів у принципі мають раз на пів року або рік переїжджати по різних містах, коли там будуються великі об’єкти. Іноді навіть по різних країнах.
Тобто для більшості родин, коли вони віддають дитину на інженера, вони мають бути готовими до того, що ця дитина переїде на все життя в інше місто.
У совєцкому союзі цю проблему вирішували централізовано. Людей збирали з усіх «республік» і відправляли в Миколаїв будувати кораблі, чи в Дніпро – ракети.
Але в умовах ринкової економіки це ставить перед родиною купу економічних, соціальних та культурних викликів.
Соціальні аспекти
Спочатку виникає питання житла. Оренда буде з’їдати 20–30% зарплати. Більшість незаможних родин розглядає це як суттєву суму. Тому дуже часто, навіть обираючи інше місто для навчання, дивляться в сторону тих, де є родичі, у яких ця дитина може жити, поки не стане на ноги в фінансовому плані.
Потім виникає питання соціального супроводу. Якщо в родині є ті, хто потребують додаткового піклування, а це 3–5 млн людей, то діти, скоріш за все, теж не будуть шукати роботу далеко від дому.
І тут ми заходимо в те, що умовні «Нова пошта», АТБ та Аврора є майже в кожному невеликому місті. Відповідно, толковий випускник галузі «Управління» може розраховувати за пару років отримати посаду керівника відділення і, живучи у своєму регіоні, мати цілком пристойну зарплату.
Так само з філологами – перекладачі, репетитори та адміністратори зі знанням англійської потрібні в будь-якому місті. Юристи та економісти теж.
Тобто статистично, за виключенням кількох винятків, випускнику «Права», «Філології» чи «Управління» буде в декілька разів легше знайти хорошу роботу у своєму регіоні, ніж випускнику інженерної галузі.
Батьки випускників переважно розуміють це на інтуїтивному рівні. Відповідно, вони орієнтують дітей обирати той фах, при якому ці діти або будуть вчитись недалеко від дому, або зможуть знайти роботу вдома, коли повернуться після навчання.
Тож, як на мене, саме по собі підвищення рівня знань школярів чи загалом, чи специфічно з математики, не дасть суттєвого збільшення кількості вступників на інженерні галузі. Для цього потрібні або надзвичайно високі стимули, коли умовно одна дитина-інженер гарантує заможне життя цілій родині, або дуже грамотна програма комбінації різних факторів та інформаційні кампанії, щоб заманити людей на менш вигідну для них пропозицію.
Як шукати нових інженерів?
Я не дуже вірю в спроможність української державної машини робити грамотну та ефективну політику, тож вважаю, що нових інженерів треба шукати в інший спосіб.
Зокрема, використати досвід перекваліфікації на інженерів дорослих людей, який використовували в 30–60-х роках в Совєцкому союзі, коли була відкрита велика мережа вечірніх університетів та інженерних курсів, де працівники заводів та колишні військові проходили навчання. Ця модель дозволила збільшити кількість людей з інженерною освітою зі 100 тисяч до 2 млн.
Звичайно, що якість підготовки цих інженерів поступалась повноцінній освіті з нуля (як і багато речей у СРСР). Проте такий підхід дозволив підготувати достатню кількість кадрів, щоб створити велику мережу гуртків авіамоделювання і радіотехніки та забезпечити достатню кількість учителів технічних наук у школах. Що вже своєю чергою призвело до збільшення нормально підготовлених інженерів.
Звичайно, що така програма теж потребує участі держави, проте в значно простішому вигляді. Тим не менш, головним питання залишається пошук стимулів для дорослої людини змінювати фах на інженерний, що потребуватиме від неї значних зусиль.
Читайте також: Доступ дітей до правосуддя в Україні — що працює і що потребує змін
