Після початку повномасштабного вторгнення понад 6,5 мільйона українців залишили країну. Десятки держав відкрили для них кордони, надали захист, житло, можливість лікуватися та влаштовувати дітей до шкіл. Проте життя у вимушеній міграції — це не лише питання безпеки. Це постійна боротьба з правовою невизначеністю, мовними бар’єрами, пошуком житла й роботи, інтеграцією в нове суспільство. Аналітичний звіт, підготовлений Офісом Омбудсмана, Cedos та Радою Європи, комплексно досліджує ці процеси, а також з’ясовує, чи готові українці повертатися та за яких умов це можливо.
Читайте також: Викрадення поколінь Росією нищить майбутнє України
Правовий статус за кордоном: тимчасовий захист і складна бюрократія
Більшість вимушено переміщених українців, які брали участь у дослідженні, отримали тимчасовий захист у країнах ЄС або його аналоги за межами Європи. Цей статус дає право на легальне перебування, працю, соціальні послуги та медичне обслуговування. Водночас люди часто стикалися з труднощами у продовженні дії документів. У Німеччині, наприклад, формально чинний статус не завжди відображався в електронних базах, через що українці не могли підтвердити своє право на перебування. В інших випадках тимчасовий захист існував лише у вигляді цифрового запису, не визнаного іншими країнами, що ускладнювало перетин кордонів.
Деякі українці намагалися змінити статус на більш стабільний — зокрема, на робочу візу або довгострокову посвідку на проживання. Однак це часто вимагало високого рівня кваліфікації, знання мови та фінансової незалежності. У кількох країнах, наприклад, у Чеській Республіці, почали розглядати можливість переведення українців з тимчасового захисту на довготривалий статус, але конкретні умови поки залишаються незрозумілими для багатьох. Ті, хто планує повертатися в Україну, зазвичай не мають наміру змінювати статус, щоб не ускладнювати собі повернення.
Читайте також: Навіть під звуки сирен українці чекають на зелений сигнал світлофора
Життя у приймаючих країнах: між адаптацією і відчуженням
Рівень інтеграції українців суттєво відрізняється залежно від країни, конкретного міста та особистого досвіду. Частина людей почуваються в новому середовищі безпечно і комфортно, але водночас не відчувають себе його частиною. Інші говорять про ізоляцію, втрату звичних соціальних зв’язків, труднощі в налагодженні контакту з місцевими жителями. Брак знання мови виявився серйозною перепоною у повсякденному житті — від спілкування з лікарем до можливості знайти роботу.
У багатьох країнах існують державні або громадські програми інтеграції, проте їх охоплення часто є недостатнім. Люди скаржилися на бюрократію, складні й повільні адміністративні процедури, нерозуміння системи освіти або охорони здоров’я. Часто також фіксувалося упереджене ставлення з боку місцевого населення — недовіра до витрат українців, підозра в зловживанні соціальними пільгами, напруження у чергах або громадському транспорті. Деякі діти ставали жертвами булінгу в школах через національність. У складних випадках мали місце відмови в оренді житла, коли власники відкрито говорили, що не хочуть здавати приміщення українцям.
Навіть у межах українських спільнот за кордоном виникали конфлікти. Напруга спостерігалася між тими, хто виїхав ще до 2022 року, і тими, хто рятувався від війни. Люди мали різні очікування, побутову культуру і досвід — усе це ускладнювало спілкування.
Читайте також: Хто отримає допомогу взимку 2025–2026 і як планують уникнути кризи
Плани на повернення: надія, стримана невизначеністю
Повернення в Україну залишається актуальною темою для багатьох. За даними дослідження, 25% опитаних хочуть повернутися, 16% планують жити на дві країни, 38% не розглядають повернення найближчим часом. Водночас чимало людей перебувають у стані невизначеності: вони слідкують за ситуацією в Україні, але поки не готові ухвалити остаточне рішення.
Головними стримуючими чинниками є відсутність безпеки, пошкоджене житло, нестача роботи, слабкий доступ до медицини, нестабільна соціальна інфраструктура. Ті, хто має дітей, переймаються за їхню адаптацію в Україні після перерви в навчанні, зміни мови викладання або освітньої системи загалом. Частина людей не хочуть повертатися через психологічну втому або втрату довіри до держави.
Натомість умови, які могли б спонукати до повернення, включають гарантії безпеки, доступне житло, стабільність у регіоні проживання, можливість працевлаштування, а також зрозумілі програми підтримки від держави. Особливо важливими називають фінансову допомогу, соціальні послуги, доступ до шкіл і лікарень, допомогу в реінтеграції.
Читайте також: Евакуація із прифронту. До кого звернутися по допомогу
Оцінка ситуації на місцях: що показали моніторингові візити
У листопаді–грудні 2024 року представники Офісу Омбудсмана здійснили моніторингові візити до шести країн ЄС — Польщі, Німеччини, Іспанії, Бельгії, Нідерландів і Словаччини. Під час зустрічей з українськими громадянами, представниками громадських організацій, місцевих органів влади та дипломатичних установ вдалося зафіксувати як позитивний досвід, так і низку проблем.
У кожній з країн виявлено свої особливості. У Польщі — перенавантаженість шкіл і соціальних служб. У Німеччині — складна й повільна бюрократична система. У Нідерландах — обмежені можливості для постійного проживання. В Іспанії — недостатня інформованість українців про власні права. У Словаччині — обмежені програми адаптації. У Бельгії — мовний бар’єр і складнощі з житлом.
Представники Офісу також відзначили, що в усіх країнах важливо посилити координацію між українськими консульствами, місцевими органами влади та громадськими ініціативами. Саме ці зв’язки здатні забезпечити системну підтримку для українців за кордоном і допомогти їм прийняти обґрунтоване рішення про майбутнє.
Читайте також: Статус S для українців: коли біженці поводяться як туристи
Кроки до підтримки та повернення: рекомендації до дій
Офіс Омбудсмана розробив конкретні пропозиції для державної політики. Їхня суть полягає в тому, щоб одночасно посилювати підтримку українців за кордоном і створювати умови для гідного повернення. Пропонується активніше інформувати громадян про їхні права, забезпечити консульський супровід, підтримати українські спільноти та громадські організації в країнах тимчасового перебування. Особливу увагу варто приділити групам із підвищеною вразливістю — людям похилого віку, особам з інвалідністю, багатодітним сім’ям, одиноким матерям.
Усередині країни важливо запускати програми доступного житла, професійної реінтеграції, відновлення медичних і соціальних послуг, а також створення центрів підтримки для тих, хто повертається. Українці, які сьогодні живуть за кордоном, здебільшого зберігають емоційний зв’язок із Батьківщиною. Проте ухвалення рішення про повернення потребує реальних гарантій — не лише патріотичних закликів.
Читайте також: Яке майбутнє в українців за кордоном? Досвід громади у Швеції
