Створення інклюзивного та комфортного міського простору — це не лише про фізичну доступність, а й про повагу до потреб усіх мешканців. В Україні цей виклик набуває особливого значення через війну, демографічні зміни та необхідність переосмислення підходів до планування міст. Із урбаністкою Еліною Полянською поговорили про інклюзивність та стійкість українських міст, виклики війни, кліматичні зміни та тренди в урбаністиці найближчого десятиліття. Спойлер – роботи ще багато, але зміни на краще є.
Читайте також: Гуманітарні виклики в Україні у 2024 році: детальний огляд ситуації
Безбар’єрне місто – яке воно?
– Давайте поговоримо про безбар’єрність. Про що це, зокрема у міському плануванні?
– Безбар’єрність – це не тільки про доступ для людей на кріслах колісних. Це взагалі про інклюзію – і зорову, і слухову, і впринципі про увагу до різних груп населення. Інклюзивність і доступність – це різні поняття. Доступність часто має значення фізичного доступу. А інклюзивність – це про включення усіх груп населення в міський простір. Це новий виклик для України. Типовий приклад – військові повертаються з фронту. Ми маємо врахувати не лише фізичні, а й психологічні особливості, можливий ПТСР. Наприклад, наш офіс знаходиться на Палаці спорту в Києві. Тут поруч екран «Гулівера» блимає в очі цілий день. Надмірна яскравість екрану відволікає та може провокувати негативні психологічні й емоційні реакції.
– Як покращити міський простір?
– Усе починається зі стратегічних рішень і планування. У центр потрібно поставити людину та її потреби. Подумати, як зробити, щоб людині було комфортно.
До прикладу, в Києві помітний сильний пріоритет автомобілістів над пішоходами. Ми знаємо всі ці підземні переходи, в які не можуть спуститися не те що люди з інвалідністю, але й мами з колясками, або навіть люди з крепатурою. Але якщо ти все таки спускаєшся в цей перехід, то ризикуєш загубитися в Метрограді і вийти в іншій частині Києва.
Читайте також: У Києві запрацював РеабіЦентр
У Харкові є інший приклад. Кілька років тому там відкрили першу станцію метро, де є ліфт. Але насправді вона єдина. Тобто ти можеш спуститися на неї цим ліфтом, покататися на метро туди й назад і піднятися на цій же станції. Це не виконує основну функцію транспорту – перевезти людину з однієї точки в іншу.
Інклюзивність, до речі, полягає також у дотриманні хоча б мінімальних вимог безпеки. А болюча правда в тому, що неможливо спроєктувати комфортне і безпечне місто, коли в нього через день прилітають російські КАБи. Загальна стратегія посилення стійкості – це заходи проти тероризму, запобігання розливу річок, протидія кліматичним викликам. До цього ми можемо підготуватися, зробити міста більш безпечними. Але від прильоту Іскандера – не можуть повністю убезпечити навіть укриття.
– Чи є усе ж позитивні зміни в проєктуванні міст?
– Так. Зростає запит від громадян на комфортні міста, піднявся загальний рівень обізнаності. До того ж в Україні збільшується кількість вразливих груп населення, які потребують більшої уваги. Хоча насправді вони були завжди. За останній рік вийшло кілька методичних вказівок, як зробити громадські будівлі доступними. Наприклад, за державними будівельними нормами усі громадські будівлі мають бути облаштовані пандусами. І насправді без цього будинок не можна здати в експлуатацію. Але реальність така, що іноді це пандус під кутом 30 градусів, на який неможливо навіть закотити крісло колісне, не те щоб заїхати самому.
Думаю, що за останні роки підвищилася обізнаність і свідомість людей, що є різні групи містян, і до всіх треба ставитися з повагою.
“Правильна” радянська людина
– Давайте поговоримо про радянську спадщину. За якими принципами будували радянські міста?
– Найперше, я не згодна з тезою, що міста дісталися нам у спадок від Радянського Союзу. Українські міста набагато старші. І до приходу радянської влади ці міста мали інклюзивність. Наприклад, у Києві було багато іноземців – швейцарців, німців, французів, італійців. Це було дуже європейське місто. Тут говорили різними мовами, відповідно усі написи також були різними мовами. Це теж інклюзивність. Радянський Союз приніс із собою стандартизацію, мовляв, є правильна радянська людина, яка має йти шляхом “народився, пішов у школу, в інститут, одружився, пішов на завод”.
У Радянському Союзі приховували кількість поранених після Другої світової війни. Вдавали, наче людей з інвалідністю не існувало. Цих людей не було видно на вулицях не тому, що їх не було, а тому, що вони не могли вийти зі своєї квартири. У п’ятиповерхівці без ліфта ти не спустишся самостійно, а навіть вийшовши на вулицю не пройдеш і десяти метрів через бордюри і сходинки.
У Радянському Союзі за рахунок стандартизації стиралася інклюзія і різноманіття. Але мені дуже приємно, що зараз ми звільняємося від цього.
Воєнне переселення
– Які виклики спричинила повномасштабна війна? Ви згадували, що збільшилася кількість вразливих груп населення. Як це впливає на місто?
– Тема вразливих груп населення є доволі чутливою. Ми зараз працюємо в одному з проєктів із Запоріжжям, Кривим Рогом, Дніпром. Розробляємо для цих міст стратегію посилення стійкості. Одним з аспектів є демографія і тематика ВПО. Наприклад, Дніпро до повномасштабної війни не було мільйонником. А зараз стало, бо до них приїхали понад 200 тисяч ВПО. А це 20-25% населення.
Цікава історія у Кривому Розі. До них приїжджали переміщені особи ще з 2014 року. Це були люди з урбанізованих Донецької та Луганської областей. Вони починали працювати на заводах і могли легко адаптуватися до життя у великому промисловому кластері, яким є Кривий Ріг. Однак у 2022 році до міста приїхали близько 70 тисяч внутрішньо переміщених осіб із аграрних регіонів, наприклад Херсонщини. Це абсолютно інша частина населення, вони не йдуть працювати на заводи. Вони звикли до зовсім іншої роботи – в аграрному секторі. Тому виникає дисонанс між пропозицією і попитом.
Схожа ситуація і на Заході України. Переселенці залишаються внутрішньо переміщеними особами, допоки свідомо не оберуть нинішнє місце перебування як дім.
Болючі точки урбаністики
– Що не так із транспортними системами в містах України?
– Є багато жартів про урбаністів, які кажуть, що всіх треба пересадити на велосипеди, і тоді в місті настане щастя. Це не так. Автомобілі – це дійсно зручно. Просто в розвитку транспортних систем, знову ж таки, потрібно ставити людину в пріоритет.
Транспорт – це одна з найболючіших тем. Від поганого технічного стану транспортних засобів до того, що в українських містах взагалі немає цілісної транспортної системи. В урбаністиці сприймають місто як набір систем – зелені території, блакитні, забудова. Транспорт – це одна з систем, яка пронизує усе місто. В Україні ця система дуже розбита, сегментована.
У Радянському Союзі було поняття «спальний район». У нас і зараз є ця історія – спальні райони, наприклад Салтівка в Харкові чи Позняки в Києві, пустіють вдень, коли велика маса населення їде в центр на роботу. А ввечері навпаки. Що можуть робити урбаністи? Уникати монорайонів.
Я не зовсім поділяю ідею п’ятнадцятихвилинного міста. Але міксування районів, щоб ти б міг ходити пішки, замість того, щоб їхати, як на мене, дуже важливе.
– Чи може місто адаптуватися до кліматичних змін – екстремальної спеки влітку і помірної зими?
– Так, це повноцінна задача для містопланувальників. Це, банально, збереження зелених зон, парків. Також це вертикальне озеленення – стіни з мохом, наприклад.
Одна з наших “улюблених” кліматичних тем – це затоплення під час дощів. Коли ти не можеш зрозуміти – це калюжа, чи вхід у метро. Що більше місто закатують в асфальт, то більшою стає проблема затоплення. Хоча її рішення істують. Воду можна збирати в резервуари і використовувати потім, наприклад для поливу влітку.
– Які основні тренди в урбаністиці на найближчі 10 років?
– Рух до інклюзивності. Екологія – екологічні матеріали, зелені насадження. Вирішення транспортних проблем. Безпека. Ми отримуємо запити від європейських партнерів, які питають, як потенційно убезпечити людей під час воєнних дій, як в Україні.
Ще один тренд – переосмислення постковідного спадку. Дуже змінилося життя в містах і соціальні зв’язки. Люди менше ходять в офіс. А що нам робити з публічними просторами? Вони мають більше підходити для груп населення чи бути більш індивідуальними? Такими, де ми зможемо посидіти в телефоні чи які навпаки заохочуватимуть людей до спілкування? Це один із викликів, який зараз у центрі уваги багатьох дослідників.
Думаю, головне, що ми можемо робити – це цікавитися своїм містом, бути активним громадянином. Адже зміни навколо залежать у першу чергу від нас.
Читайте також: Катерина Бороздіна, Ла Страда Україна: “Гендерна рівність — це не утопія, а реальність”
