ГО Ла Страда Україна за 26 років роботи розрослася від вузькоспрямованої організації до потужного голосу суспільства, який змінює законодавство та допомагає тисячам потерпілих від насильства. В інтерв’ю для HMH віцепрезидентка організації Катерина Бороздіна розповіла про особистий професійний шлях, проблему насильства в Україні та глобальні виклики.
— Яким був ваш особистий професійний шлях? Як ви долучилися до команди Ла Страда?
— Моя кар’єра від початку була соціально спрямованою. Я працювала в центрах соціальних служб Києва, у Міністерстві сім’ї, молоді і спорту, Міністерстві соціальної політики. У 2014 році я перейшла в Ла Страда Україна. Це був мій свідомий запит працювати саме тут. Спершу я консультувала на національній гарячій лінії з протидії домашньому насильству, торгівлі людьми, гендерної дискримінації. Потім очолила департамент. З 2020-го року, я віцепрезидентка громадської організації Ла Страда Україна.
Читайте також: Тривожна статистика листопада: як збройний конфлікт впливає на цивільних в Україні
За ці 10 років це стало моїм життям, тому що це дійсно та робота, куди є бажання йти. Найбільше мотивує бачити вплив твоєї роботи на формування певних речей в суспільстві, навіть на формування законів.
— Які риси потрібно мати для роботи у вашій сфері?
— Потрібно мати компетенції. Якщо ми говоримо про гарячі лінії, то це вміння спілкуватися в телефонному режимі, зрозуміти абонента чи абонентку та надати підтримку. Знання законодавства — обов’язкове. Без нього важко формувати та реалізовувати проєкти. Також важливе знання міжнародних стандартів. І, звісно, готовність працювати в команді.
— Розкажіть про організацію Ла Страда, коли вона виникла та з якою метою?
— Ла Страда Україна виникла в 1997 році і спершу фокусувалася лише на протидії торгівлі людьми. У 1997 році існували великі ризики для українок, які шукали заробітку за кордоном. Зокрема через активну торгівлю людьми в той період. Національна гаряча лінія на той час була першою в Україні, яка почала приймати дзвінки від жінок, які або вже потрапили в ситуацію торгівлі, або чули про це і хотіли убезпечити себе.
Датою народження Ла Стради ми вважаємо 31 березня 1998 року, коли її офіційно зареєстрували в Мін’юсті. Згодом гаряча лінія почала приймати дзвінки від жінок щодо насильства в сім’ї, надалі — дзвінки від дітей. Поступово Ла Страда розширила свою діяльність і трансформувала гарячу лінію.
З 2013-го в нас функціонують дві повноцінні гарячі лінії — для дорослих та для дітей і молоді.
Читайте також: Як Україна змінює підхід до гуманітарних криз: уроки для світу
— Скільки людей у вашій команді?
— У штаті працюють 18 осіб. Окрім них є 21-22 консультанти гарячої лінії. Також ми працюємо з волонтерами. Але, наприклад, на гарячу лінію ми не можемо їх залучити. Це мають бути професійні консультації, а волонтер чи волонтерка можуть не володіти необхідними знаннями. Волонтерів ми залучаємо переважно під час вуличних акцій. Як правило це студенти перших курсів — соціологи, психологи — які прагнуть бути соціально активними. В нас є кілька волонтерів-іноземців, як допомагають із перекладами. Інколи студенти-волонтери залишаються в нас працювати. Навіть наша директорка департаменту гарячих ліній колись починала волонтеркою.
— Як стати вашим працівником, наприклад?
— Стежити за оголошеннями в наших соцмережах.
— Розкажіть, як працює гаряча лінія?
— Цілодобово. На гарячій лінії надають правові, психологічні й інформаційні консультації. У вечірній та нічний період на лінії консультують лише психологи, адже за дослідженнями в цей період 99% консультацій стосуються саме психологічних питань.
У середньому, якщо ми говоримо про Національну гарячу лінію з протидії домашньому насильству та торгівлі людьми, гендерної дискримінації, то це 38-39 тисяч дзвінків на рік. 92% з них — це дзвінки щодо протидії домашньому насильству. Тобто тотальна більшість. І здебільшого це жінки. Чоловіки теж звертаються. До речі, кількість дзвінків від чоловіків почала збільшуватися після того, як ми перевели гарячу лінію в цілодобовий режим роботи. Саме у вечірній-нічний період чоловіки звертаються частіше. Але у відсотковому співвідношенні це приблизно 75% жінок до 25% чоловіків.
На початку повномасштабної війни кількість дзвінків тотально зменшилася. Це не тому, що насильство припинилося. Просто люди тимчасово були зайняті іншими проблемами. Мовляв, не буду викликати поліцію, ще трішки потерплю. Потім поступово ситуація стабілізувалася і ми вийшли на ту ж саму кількість звернень.
— Як ще війна вплинула на проблему насильства?
— Змінились групи ризику, які можуть постраждати від домашнього насильства. Це, зокрема, родини ВПО. Особливо ті, які переміщувалися кілька разів. Також у певної кількості населення погіршився психоемоційний стан. Коли немає навичок розуміти і заспокоювати себе, вирішувати негаразди в родині ненасильницькими методами. У народі це називають “зривами” — “я зірвався” чи “я зірвалася”. Через стрес, загальну напружену атмосферу люди легше “зриваються”. Однак це не може бути виправданням насильству.
Читайте також: Навіть найскептичніші повірили в цю ідею: як створювали Альянс українських організацій громадянського суспільства
Насильство — це відповідальність винятково тієї особи, яка його вчиняє. І його не виправдовують ні війна, ні стрес, ні будь-що інше.
Що стосується військових, то їхній досвід бойових дій, безсумнівно, впливатиме на психологічний стан. Однак це також не є виправданням. Такі люди мають бути відкритими для роботи з психотерапевтами і самі включатися в реабілітацію.
Часто чую, що жінки не можуть наважитися звернутися в поліцію, на гарячу лінію, чи піти від чоловіка, адже бояться суспільного осуду. Наприклад, чоловік повернувся з війни, почав бити дружину. Тепер якщо вона піде, то суспільство її засудить — як же так, кинула військового, а йому так важко. Це новий стереотип, який зараз формується. Що ми можемо робити? Говорити про те, що насильство не можна виправдати нічим. Навіть травматичним воєнним досвідом.
— Чи звертаються на гарячу лінію постраждалі від психологічного насильства?
— Так, психологічне насильство дуже поширене. Це майже половина звернень. До такого виду насильства належать систематичні образи, крики, лайки, які містять елементи приниження, нівелювання постраждалої особи. Це можуть бути маніпуляції, газлайтинг, перекручування фактів. При чому постраждалі особи часто навіть не опираються психологічному насильству. А згодом починають і самі вірити в те, що каже кривдник.
Бувають випадки, коли жінка 10, 20 років живе в такій ситуації. А виходить із неї через переповнення емоційної системи, або життєвий досвід, який набувається з роками. Поширена думка, що з чоловіком потрібно жити заради дітей. А коли діти досягають повноліття, жінки наважуються піти.
— Що найстрашніше в психологічному насильстві?
— Найстрашніше, коли чуєш від постраждалих: “Краще б він мене справді побив, ніж постійно залякував побиттям”. Це жахливо, коли жінка настільки психологічно знецінена, що бажає фізичного болю, аби уникнути психологічного. До речі, психологічне насильство — це єдиний вид, який може існувати сам по собі. Фізичне насильство завжди супроводжуватиметься психологічним і, можливо, сексуальним. Сексуальне насильство завжди буде супроводжуватися психологічним і фізичним. Економічне насильство буде супроводжуватися психологічним і, можливо, фізичним або сексуальним. Психологічне насильство може бути саме по собі. Тоді у потерпілої начебто немає очевидних причин виходити з таких стосунків. Однак із часом психоемоційна система такої особи руйнується. Вона може хворіти, або ж вчиняти психологічне насильство щодо дітей, аби кудись подіти напруження.
Однак попри все ми маємо позитивну тенденцію. Сьогодні, порівняно із ситуацією 15 років тому, усе більше жінок не мовчать, а звертаються по допомогу. Поліція та медики, які приїжджають на виклики, також ставляться до цього значно лояльніше.
— Які у вас джерела фінансування?
— Гранти. Також є благодійні внески, але вони займають малий відсоток.
— Які у вас плани на майбутнє?
— Адвокатувати зміни в законодавстві. Зараз це дуже важливо. Також плануємо розвивати напрямок протидії торгівлі людьми. Зараз чимало людей виїжджають за кордон і через скрутні обставини можуть приймати ризиковані пропозиції праці. Також ми розробляємо і проводимо тренінги, працюємо з правоохоронними органами та поліцією. Великий напрямок роботи з Національною школою суддів.
Також ми працюємо з проблемою сексуального насильства, пов’язаного з війною. Постраждалі — не лише жінки, а й чоловіки. Інколи ті, хто постраждав на початку повномасштабного вторгнення, змогли розповісти про це тільки зараз. Для допомоги цим людям у нас є чат-бот в телеграмі. За бажанням там можна заповнити онлайн-форму про фіксацію військового злочину. Цю форму ми передаємо до Офісу Генерального прокурора України.
— Чи не здається вам, що гендерна рівність — це утопічна ідея?
— Ні. Ми можемо поступово прийти до неї. Наприклад, завдяки формуванню гендерно чутливого законодавства. Не нейтрального, а саме чутливого, коли враховуються потреби і жінок і чоловіків, дівчат і хлопців, а потім формуються можливості для їх реалізації. Сподіваюся, ми цього досягнемо за певний осяжний час.
Читайте також: eTwinning – що це за програма та чим вона корисна українським школам
