Ми, українські громадські організації, майже три роки працюємо в умовах повномасштабної війни. У 2022 році ми опублікували наш перший відкритий лист “Якщо не зараз, коли?” до міжнародних організацій та донорів, які щиро прагнуть допомогти Україні. Ми змушені визнати — щирого бажання та наявної підтримки недостатньо.
Згідно з документом Grand Bargain 2016 року, міжнародні фонди взяли на себе зобов’язання локалізувати 25% своїх ресурсів. Це крок, який міг би мати значний вплив. Але де ж результати? Час розмов та декларацій своєї відданості давно минув. Локальні організації досі у позиції, де вони змушені боротися із наслідками від атак на своїй території та паралельно доводити, що їм можна довіряти та їх пропозиції варті уваги.
Ефективність гуманітарного реагування в Україні привертає все більше уваги, і на це є причини. Згідно з дослідженням “Перекладання відповідальності: економіка локалізації допомоги в Україні” локальні партнери реалізовують бюджети програм на 15,5% ефективніше, якщо мають достатнє фінансування на покриття адміністративних витрат. В той час як через витрати на міжнародний персонал агентства ООН мають у 17 разів більші бюджети.
Читайте також: Визнання результатів освіти українців з тимчасово окупованих територій: крок до рівних можливостей
Ці дані підкреслюють необхідність для агентств ООН та міжнародних НУО реформувати свої бюджети та підходи, щоб значно збільшити ресурси для локальних організацій. Хоча роль ООН у попередніх розвиткових програмах була помітною, у нинішній контекст війни вимагає переорієнтації пріоритетів та зменшення витрат на діяльність, яку локальні організації можуть виконувати за значно менші кошти.
Зміна розподілення влади всередині сектору, впровадження нових механізмів фінансування та координації є багатошаровим процесом, що потребує залучення багатьох сторін. Складність цієї проблеми не повинна бути приводом для бездіяльності. Діалоги про підтримку локальних партнерів, організаційний розвиток та необхідність змін перетворюється на інформаційний шум та експлуатацію бюджетів, коли реальних дій для локалізації немає. Ми більше не задовольнимося лише згадками про “локалізацію” в публікаціях чи під час презентацій МНУО.
Найбільша перепона — це відсутність прозорості. Ми не можемо точно визначити, скільки ресурсів локалізовано, тому що ООН та більшість МНУО не бачать за необхідне звітувати перед українським населенням. Нам важко добитися конкретики від міжнародної спільноти, розділити з вами відповідальність, в той самий час ми бачимо як термін “локалізація” перетворюється на ще один популістичний слоган для отримання більшої кількості фінансування від донорів, які очевидно не можуть фінансувати локальні організації напряму. Це породжує недовіру і унеможливлює контроль прогресу.
Ми й досі наголошуємо на виконанні всіх пунктів із попереднього листа, але ось декілька нових принципів, які ви можете використати, аби бути солідарним з локальними організаціями.
Читайте також: (Не) освітні втрати
Спрямовуйте допомогу рівномірно до наявних потреб
Більшість донорів зосереджують увагу на потребах східних та південних регіонів, пропонуючи фінансування переважно для них. Але центральні та західні регіони також приймають внутрішньо переміщених осіб (ВПО), будують реабілітаційні центри та забезпечують лікарні. Попит на програми раннього відновлення в цих регіонах значно зріс.
Перегляньте свої операції та використайте адвокаційні ресурси, щоб донори врахували всі потреби, включно з тими, що виходять за межі невідкладного гуманітарного реагування.
Суттєве зменшення підтримки ВПО порівняно з першими місяцями війни мотивує багатьох повертатися до небезпечних територій. Кількість гуманітарних потреб у прифронтових зонах не зменшується, а зростає через нестачу прихистків, програм евакуації та психологічної підтримки. Чи чесно створювати залежність для продовження контрактів за рахунок тих, хто може втратити життя?
Читайте також: Національна безпека та доступ до інформації під час війни: як знайти баланс
Прозорість і доступ до рішень
Українські організації мають незамінну експертизу не лише для визначення потреб, а й для участі у робочих групах, які покликані приймати ключові рішення. Наразі потрапити на дискусійні панелі чи у робочі групи на міжнародному рівні, наприклад, як робочі групи Grand Bargain майже неможливий.
Кількість українських організацій, які мають лідуючі ролі у кластерах, обираються у комітети для формування гуманітарних програм чи запрошуються консультантами на проєкти є депресивно малою. Локальні представники мають становити більшість у цих ролях, а не виняток.
Надавайте простір та компенсуйте витрати, задля залучення українських організацій до міжнародного діалогу. Впевніться, що кожне рішення, обговорення чи проєкт, який ви реалізовуєте для України містить в собі голоси людей, на яких він спрямований.
Читайте також: ВПО роблять важкий вибір, опиняючись перед дилемою: жити в умовах окупації чи в злиднях без підтримки держави, – Шуляк
Розділяйте відповідальність та ризики
Вимоги часто не відповідають українському контексту. Контракти та умови зазвичай складаються відповідно до законодавства країни, де розташована штаб-квартира міжнародних партнерів. Це змушує локальних партнерів діяти в рамках як українського законодавства, так і додаткових вимог з інших країн, пов’язаних із донорами, фондами чи міжнародними НУО, що створює значні труднощі та розтягує час.
Складнощі із податковими кодексами, нереалістичні вимоги до підрядників та нерелевантні формулювання затягують процес. Закріплюйте свої наміри із локалізації у своїх контрактах із локальними партнерами. Якщо ви довіряєте своєму процесу перевірки локальних партнерів, дайте їм можливість використовувати свої політики та процедури в роботі, замість нереалістичних для українського контексту політик міжнародної організації.
Розділяйте ризики, які не стосуються недоброчесності, зі своїми локальними партнерами. Наприклад, коливання валют, медичні страхування та безпека персоналу, втрати через військові дії, пошкодження інфраструктури. Пілотуйте нові проєкти та тестуйте гнучкіші підходи, не лишаючи всю відповідальність за пошук рішень на плечах своїх локальних партнерів.
Читайте також: Схід SOS: вилучення коштів ВПО – це загроза правам людини
Пріоритезуйте сталість понад зручністю
Ми потребуємо довгострокових партнерств (від двох років і більше) для стабільної та ефективної роботи. Натомість міжнародні організації часто обирають короткострокові проєкти (до шести місяців), змушуючи локальні НУО витрачати ресурси на постійний пошук партнерів. При цьому МНУО додають навантаження через численні аудити, верифікації та планування.
Ви стверджуєте, що довготривалі партнерства несуть ризики, але чи не перевищують ці ризики витрати на часті перевірки та оновлення контрактів? Ситуацію ускладнює відсутність бюджетів на організаційний розвиток, через що локальні партнери не мають коштів на персонал після завершення проєкту. Бюджети на адміністративні витрати та розвиток мають стати нормою, а не жестом доброї волі.
Прокомунікуйте свої політики щодо підтримки локальних партнерів і подумайте, із чим вони залишаються після завершення співпраці. Співпрацюйте з локальними організаціями для лобіювання довгострокових проєктів — це зменшить організаційне навантаження на всі сторони.
Читайте також: Коли гроші за безоплатне харчування надійдуть до шкіл
Ми хочемо бачити солідарність через дії
Ми закликаємо міжнародних партнерів ставити в пріоритет результати їхньої роботи в Україні, а не розширення своїх операцій чи досягнення внутрішніх цілей локалізації. Як локальні актори, ми будемо відстоювати створення стійкої системи місцевого реагування, а не просто допомагати вам виконувати ваші амбіції з локалізації.
Станьте адвокаційними партнерами, які відкривають двері для локальних організацій, а не тими, хто створює нові бюрократичні норми. Не має сенсу замовчувати той факт, що міжнародні організації мають більше влади, ресурсів та доступу до медіа-простору. Ми закликаємо вас стати нашими союзниками в боротьбі за майбутнє нашої країни.
Замість формальностей і популізму ми хочемо бачити конкретні дії, що підтримують локальне реагування. Пам’ятайте: кожен день бездіяльності коштує життів. Для нас це не просто ще один конфлікт — це війна, яка визначає наше існування. І ми не дозволимо це ігнорувати.
Читайте також: Україна є найбільш замінованою державою світу – вплив російського вторгнення на довкілля
