У непримітному дворику на Золотих воротах сидить глиняна фігура собаки. Вона охороняє сходи до теплого і напрочуд затишного підвалу, де працює наша героїня Вікторія. Двері до майстерні навстіж відчинені. Спершу дивуєшся — бо надворі холодний листопад. Але потім розумієш, чому. Печі для випалювання кераміки нагріваються на понад 1000 градусів. На канапі біля входу в майстерню — біло-рудий пес, тільки вже не глиняний, а живий.
Читайте також: Захист цивільних осіб в Україні: детальний огляд звіту ООН за жовтень
Мисливці на левів
— Це Обі. Африканська нелаюча собака. Їхні найближчі родичі — це вовки і собаки Дінго. Взагалі їм п’ять тисяч років. І вони були мисливцями на левів, – розповідає власниця. Висока, струнка, рудоволоса.
Обі зустрічає нас привітним поглядом і одразу беркиць на спину. Мовляв, чухайте мене. Гени суворих мисливців на левів її не турбують.
— Пічки для фото затулити не зможу, це вже вибачайте, – усміхається Вікторія.
У майстерні дві пічки.
— Оця, більша, — місцева, я орендувала майстерню вже з нею. А оця, маленька (показує на металеву циліндричну пічку, схожу на казанок), моя. Я її вивозила з Харкова. А це головний комп’ютер цих пічок. Він показує температуру.
На щитку 720 градусів. Пічка охолоджується — пояснює Вікторія. Відкривати її можна при 150 градусах. Інакше вироби порозриває.
“Іноді мене запитують, чому я не можу зробити виріб швидко. По перше будь яку ідею спершу треба опрацювати, придумати, як найкраще її реалізувати. По друге деякі процеси я фізично не можу пришвидшити. Наприклад охолодження пічки. І отак сидиш, чекаєш. Інколи дичавієш після тижнів, проведених у майстерні на самоті (усміхається)”.
Блюдечко з золотою “кайомочкой”
Я родом із маленького містечка в Луганській області. Один із найяскравіших спогадів про кераміку дитинства — це тарілка у моєї бабусі з олімпійським ведмедиком, з якої мене змушували доїдати все до кінця. Оця золота “кайомочка” ще навколо (закочує очі). Бабуся казала мені: “Їж, і побачиш ведмедика”. Очікувано, що тарілку з ведмедиком я не любила.
Ці мотиви згодом лягли в основу моєї колекції посуду “Дитинство”. Коли я прийшла в кераміку, то вирішила, що буду створювати те, чого немає. Мені не цікаво перетворюватись на Епіцентр.
На моїй малій батьківщині дотримувалися утилітарного підходу до одягу та предметів ужитку. Але чомусь у моєї мами була тяга до естетики. Вона любила одягатися не так, як інші. До речі! Я вчилася вже за незалежної України, але у нас була шкільна форма із синіми сарафанами і радянськими фартушками.
“За цією чашкою я точно повернусь”
Цієї осені капелани залучили мене до проєкту “Коло Покрова “. Почули про дію глини, про роботу пальців, як це впливає на емоційний стан. Подумали, що військовим потрібне таке емоційне розвантаження. Разом із капеланами я їздила на Донеччину, на позиції 152-ї та 93-ї бригад.
Я робила майстер класи для військових, які або щойно повернулися з бойового завдання, або збираються на нього йти. Пам’ятаю, один хлопець (із тих, які мали йти на бойове завдання) сказав: “Ну, за цією чашкою я точно повернуся”. Потім мені чимало військових писали в особисті повідомлення, дякували.
Чоловічі істерики
Оце сердечко “Юля” зробив військовий під Покровськом, зі 152-ї бригади. Присвячено дружині. Ось ці роботи — 93-я бригада. Червона маківка. Це знову 152-га. Лебідь. Такі символічні образи.
Цікаво, що хлопці важче переносять, коли в них щось не виходить. На моїх комерційних уроках, бувало, просто розверталися і йшли геть. В одного навіть істерика була. Тому я завжди хвилююся за скептичну реакцію чоловіків. Але військові дуже класно сприйняли пропозицію поліпити. Були ті, хто стояв-стояв, дивився-дивився: “Ні, ні, це не для мене”. А потім в останній момент: “Ну ладно, я швиденько зроблю чашку і всьо”. І зліпив щось круте.
Ось хтось зліпив себе, напевно. Така тотемна фігурка. Ось хрест, це зліпив капелан. Я дуже боялась, щоб він не тріснув, бо кераміка може тріщати, іноді її розриває. Думаю, боже, хай цей хрест залишиться цілим, щоб капелан не подумав, що це якась нечисть (сміється).
Читайте також: «Модний простір для всіх»: адаптивний одяг як шлях до інклюзивності в Україні
Тарілки з “могильника”
Уперше я побачила тарілки для людей з ампутаціями на сайті Амазон. Я думала, що це американська розробка. Але журналісти The Village розкопали трішки більше. Виявилось, що це придумали і реалізували в Німеччині після Другої світової війни. Мене зацікавили ці тарілки, я їх зберегла у “могильнику” (так я називаю місце збережених посилань, до яких найчастіше не доходять руки).
Штифти на цих тарілках слугують для закріплення їжі. У людей, які їдять на пласких тарілках і користуються тільки однією робочою рукою, зазвичай є проблема, що їжа може “тікати”. А в цих тарілках один бортик вищий, а інший навпаки — невисокий, щоб запобігти цьому.
Наприклад, один військовий написав, що це його улюблена тарілка, щоб їсти варені овочі. Також на ній зручно розрізати булочки чи круасани. Я сама це тестувала.
Уперше я зробила такі тарілки для закладу Науші. Одного разу я прийшла до них зі своєю тарілкою їсти рамен. Вони зацікавились тим, що я керамістка. Потім вони дізналися про інклюзивні тарілки і написали мені. Я трішки змінила тарілку з Амазон. Для цього порадилася з ерготерапевтами та зі своєю подругою, в якої є маленькі діти. Після цього була виконана перша невелика партія.
Потім я зробила кілька тарілок військовим на пробу. Думала, що буде більше негативних відгуків і побажань щось змінити. Але поки що їх немає. Можливо, люди соромляться, а може тарілки справді хороші (усміхається). Згодом до мене почали звертатися інші заклади та шпиталі. Писали навіть представники Міністерства охорони здоров’я.
Без цього можна жити, але…
Дехто мені писав: “Я обходжуся і без ваших тарілок”. Справді, без неї можна обійтися. Вона не вирішує глобальних проблем. Але робить життя трішки простішим і яскравішим. Уявіть, що людина з ампутацією користується пластиковою тарілкою з OLX. І коли сім’я сідає за стіл, у всіх красиві керамічні тарілки, а в неї пластикова, наче в дитини. Це пригнічує.
Ще одна глибока проблема полягає в тому, що люди, які користуються лише однією рукою, соромляться їсти в закладах. Якщо вдома вони ще можуть якось пристосуватися, то на людях це психологічно важче. Я дуже рада, що серед моїх замовників є заклади харчування Києва. Це важливий крок на шляху до безбар’єрності.
Одна інклюзивна тарілка коштує 700 гривень. У мене є опція підвішених тарілок. Кожен охочий може їх оплатити, а військові у шпиталях ними користуватимуться.
Найгірша подяка від МОЗ
Одна працівниця Міністерства охорони здоров’я написала мені: “Дякую за вашу жертовність”. Це була найгірша подяка в моєму житті (сміється)!
До своєї діяльності я ставлюся по філософськи. Сьогодні ця тарілка потрібна комусь, завтра вона буде потрібна мені. Я намагаюся ставитися до людей так, як хочу, щоб вони ставилися до мене. Мені здається, що це хороше функціонування світу. Поки в мене є змога сидіти в Києві, орендувати прикольну майстерню на Золотих, і втілювати свої ідеї, то тарілка для військового — це мінімальна подяка, яку я можу зробити.
***
“Це, до речі, Слов’янський шамот, — Вікторія показує тяжку глиняну тарілку з октопусом. — Цієї глини, на жаль, більше не буде. Кар’єр, у якому її видобували, вже окупований. А оцей біленький фаянс видобули в місті Часів Яр. Його теж уже не буде”.
Вікторія перебирає керамічні вироби, роздивляється їх, показує текстуру глини, розповідає про особливості видобутку і очищення сировини, запікання вже готового виробу в печі.
“Коли час від часу виїжджаєш на схід, то бачиш, як поступово все мертвіє. Починають будувати лінії оборони там, де тиждень тому їх ще не було. Прискіпливіше оглядають цивільних на блокпостах. Зменшується кількість людей на вулицях. Літають ворожі дрони… І це відбувається дуже швидко”.
Читайте також: Анна Кузьменко: “Раніше трансплантація кісткового мозку в Україні була мрією. Тепер це реальність”
