Андрій має за плечима багатий досвід роботи в гуманітарній сфері. Він працював лікарем-анестезіологом в зонах бойових дій, організовував медичну допомогу в різних куточках світу, а з початком повномасштабної війни в Україні повернувся до Medecins Sans Frontieres (“Лікарів без кордонів”).
В інтерв’ю для Humanitarian Media Hub Андрій розповів про свій шлях в гуманітарній сфері, про виклики, з якими довелося стикатися, та про мотивацію, яка допомагає йому продовжувати працювати.
Medecins Sans Frontieres в Портретах
“Доводилося стикатися з жахливими речами”
– Як ви прийшли до роботи в гуманітарній сфері?
Мій шлях до гуманітарної роботи був досить незвичним. До 1988 року я працював лікарем-анестезіологом у Вільнюсі, у Литві, але мене завжди цікавила медицина в екстремальних умовах. Тож коли з’явилася можливість поїхати до Анголи, країни, що потерпала від громадянської війни, я погодився.
Це був час змін у світі — падіння Берлінської стіни, розпад Радянського Союзу. Я працював в осадженому містечку, де постійно відбувалися бомбардування. Ми надавали допомогу всім, хто її потребував, незалежно від їхньої політичної чи етнічної приналежності.
Одного разу я написав рапорт про критичну гуманітарну ситуацію в регіоні, який потрапив до рук “Лікарів без кордонів”. Вони зв’язалися зі мною, і в 1991 році я вже допомагав їм організувати вакцинацію дітей в Анголі. Після розпаду Союзу я ненадовго повернувся до Литви, але вже через рік знову приєднався до “Лікарів без кордонів”, і це стало офіційним початком моєї роботи в організації.
– Які ключові виклики були на вашому шляху?
Перші роки я працював анестезіологом в складі хірургічних бригад, в основному в зонах бойових дій — Ангола, Боснія, Руанда, Чечня. Доводилося стикатися з жахливими речами: бомбардування, гори трупів, епідемії холери, масові вбивства. У Чечні ми відновлювали лікарню, яка була зруйнована внаслідок бойових дій, і стежили за тим, щоб у лікарні і навколо не було озброєних людей і не паркувалася воєна техніка. Після мого відїзду я дізнався, що лікарня була зруйнована російською авіацією.
У 1996 році мене помітили в Брюсселі й запропонували зайнятися організацією охорони здоров’я на міжнародному рівні. Це був новий виклик. Тоді я працював керівником проєкту в Азербайджані. І зрозумів, що не зовсім готовий до нової пропозиції. Тому я поїхав навчатися в США з 1998 по 2000 роки і здобув магістра з міжнародної охорони здоровʼя та субспеціалізації – епідеміологія туберкульозу.
У 2004 мене запросили до штаб-квартири в Женеві. Там я 10 років працював програмним менеджером, займався організацією медичної допомоги в 5-6 країнах.
У 2013 році перейшов до ВООЗ в Києві, де займався проблемами туберкульозу. Під час Революції Гідності активно допомагав пораненим, намагався організовувати ефективнішу медичну допомогу.
Після 6 років роботи в ВООЗ перейшов до ЮНІСЕФ, де 3 роки працював керівником відділу охорони здоров’я дітей. З початком повномасштабної війни вивіз родину за кордон і повернувся до MSF (Medecines Sans Frontieres – «Лікарі без кордонів»), щоб допомагати в Україні. Зараз зосереджений на наданні медичної допомоги постраждалим від війни. За пів року родина повернулася до мене в Київ.
Читайте також: Інна Іваненко: “Пацієнт української лікарні не повинен платити з власної кишені”
– Як війна змінила ваше бачення роботи?
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, на жаль, не стало для мене шоком. Ми, гуманітарні працівники, передчували це. Війна змусила нас зосередитися на тому, як адаптувати нашу роботу до нових умов. Основна задача “Лікарів без кордонів” зараз — підійти якомога ближче до людей, яким потрібна допомога, але при цьому не наражати на надзвичайну небезпеку медичну команду.
– Що вас мотивує продовжувати роботу в цій сфері?
Мотивація йде ще з початку мого шляху. Працюючи анестезіологом, я часто опинявся в кінці ланцюжка, коли вже щось страшне сталося, ускладнення, або хвороба у дуже занедбаній формі. І розумів, що причиною часто був недостатній доступ до профілактики та базової медичної допомоги. Звідси бажання покращити доступ до медичної допомоги для вразливих верств населення, особливо в зонах конфліктів та гуманітарних криз.
– Як війна в Україні вплинула на вашу роботу?
Війна в Україні ще раз показала важливість горизонтальної солідарності. Люди в Україні самі все розуміють і організовуються, їм не треба заважати, а треба допомагати. Я побачив неймовірну силу духу та самоорганізацію людей в Україні. Наша задача — підтримати їх, надати необхідні ресурси та медичну допомогу.
Читайте також: Вікторія Тітова: “Місто – це не просто будівлі. Це про життя”
“Лікарі без кордонів фінансуються звичайними людьми”
– Які ключові проблеми в гуманітарній сфері сьогодні?
Якщо говорити загалом стосовно сфери гуманітарної допомоги, то одна з ключових проблем — залежність від донорів, які часто просувають ідею ефективності процесів і сталості державних установ. Це передбачає охоплення послугами більшості, але часто не всіх. Система охорони здоров’я стає елітарною, не спроможною охопити всі верстви населення, особливо в умовах війни та гуманітарних криз.
– Як ваша організація залучає і підтримує волонтерів і партнерів?
“Лікарі без кордонів” (MSF) уникають залежності від донорів, які диктують свою політику. Організація фінансується в основному коштом приватних осіб та організацій (98%), що дозволяє їй зберігати незалежність і діяти відповідно до своїх принципів.
Хоча раніше обговорювалася можливість повністю відмовитися від державного фінансування, було вирішено зберегти невеликий відсоток коштів від, наприклад, Європейського Союзу та деяких урядів, щоб мати можливість впливати на політику в галузі охорони здоров’я. Однак, як показала практика, цей підхід виявився не дуже ефективним.
– Чи проходите ви аудити?
– У нас є внутрішній аудит. Крім того, асоціація і операційна організація знаходяться в постійній взаємодії. Організація регулярно звітує перед асоціацією про витрачені кошти. Якщо в асоціації виникають питання або необхідність аудиту, вони можуть навіть наймати незалежних аудиторів для перевірки діяльності організації. Кожного року затверджується фінансовий звіт, проводиться голосування і так далі.
Дуже багато людей – родичів, друзів, знайомих – дають гроші нашій організації, і ти відповідаєш за них особисто.
Читайте також: Голова Help в Україні Олександр Новиков: наш лейтмотив – ми всі в душі волонтери
– Які програми або проєкти для вас є пріоритетними?
– “Лікарі без кордонів” створені для реагування на надзвичайні ситуації – війни, епідемії, стихійні лиха. Ми працюємо там, де люди найбільше потребують допомоги, де система охорони здоров’я не спроможна охопити всі завдання в умовах війни.
Зараз, звичайно, одним із пріоритетів є допомога постраждалим від війни в Україні. Але ми також продовжуємо боротьбу з ВІЛ/СНІДом, туберкульозом, недоїданням в інших країнах. Ми прагнемо балансу між реагуванням на надзвичайні ситуації та довгостроковими проєктами розвитку. Наприклад, ми не тільки надаємо невідкладну допомогу пораненим, а й допомагаємо відновлювати лікарні, навчаємо медичний персонал, проводимо вакцинацію.
– Як стати вашим співробітником або волонтером?
– Ми завжди раді новим людям, які хочуть долучитися до нашої справи. Позиції завжди відкриті на сайті “Лікарів без кордонів”, або на рекрутингових порталах в Україні можна подати заявку онлайн. Нам потрібні не тільки медики, а й фахівці різних галузей – логісти, інженери, фінансисти, психологи. Ми відкриті для всіх, хто поділяє наші цінності та готовий працювати в складних умовах.
– Який у вас зараз вектор діяльності?
– Зараз вектор діяльності спрямований на допомогу населенню, яке постраждало від війни в Україні. Ми працюємо вздовж всієї лінії фронту, надаємо невідкладну допомогу, працюємо мобільними бригадами, надаємо хірургічну допомогу, допомогу в ранній реабілітації, психологічну підтримку та лікуємо ПТСР. Також ми допомагаємо евакуювати поранених та хворих з зон бойових дій, забезпечуємо людей ліками та предметами першої потреби.
Читайте також: Нія Нікель: жінки “рулять” цим світом і роблять його кращим
– Які плани та цілі ваша організація ставить на майбутнє в Україні?
– Ми плануємо розширювати нашу діяльність в Україні. Зокрема, плануємо відкрити новий проєкт у Харківській області, створити команди з ранньої реабілітації, поширити досвід ранньої реабілітації на більшу кількість лікарень. Війна – це епідемія травми. Ми бачимо велику кількість поранених, з іншої сторони недостатню кількість кваліфікованих спеціалістів з фізичної терапії. Для нас дуже важливо знайти нову модель у цьому процесі та оптимізувати ресурси, аби зʼявилася можливість охопити якомога більше поранених засобами ранньої реабілітації.
Ми хочемо допомогти Україні відновитися після війни, допомогти забезпечити доступ до якісної медичної допомоги всім, хто її потребує.
“Поширюйте інформацію про нашу діяльність”
– Як, на вашу думку, кожен може зробити внесок у вашу справу?
– Кожен може зробити внесок у нашу справу. Можна працювати в організації, брати участь у зборі коштів, або просто знати про проблеми, з якими ми боремося, і поширювати інформацію про нашу діяльність. Чим більше людей знатимуть про “Лікарів без кордонів”, і про ті виклики над якими ми працюємо, тим більше людей ми зможемо врятувати.
– Які книги ви рекомендуєте почитати? Чим ви надихаєтеся?
– Раджу “Маленького принца” Антуана де Сент-Екзюпері – ця книга нагадує нам про важливість людяності та доброти. Також раджу “Дикий Захід Східної Європи” Павла Казаріна – це книга про Україну, про її історію та сучасність.
Надихають мене друзі, діти, і віра в те, що ми можемо зробити світ кращим.
– Що б ви зробили, якби не було війни?
– Якби не було війни, я б відкрив проєкт паліативної допомоги, щоб допомагати людям гідно проживати останні дні життя. Це дуже важлива справа, яка, на жаль, часто залишається поза увагою.
Читайте також: Марія Павлічук: У JuniorS ми виборюємо простір для дитинства
