Держава станом на 1 січня 2026 року нарахувала 12 451 бездомну особу. Дослідження благодійного фонду «Депол Україна» спільно з соціологічною групою «Рейтинг» та Інститутом демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України за підтримки Catholic Agency for Overseas Development показує зовсім іншу картину. За розрахунками соціологів, справжня чисельність людей без даху над головою коливається від 57 до 121 тисячі, а фахівці галузі припускають, що з урахуванням прихованої бездомності мова може йти про понад мільйон осіб. Розрив між обліком і реальністю став головним нервом дослідження, яке поєднало обстеження закладів у чотирьох містах, опитування самих бездомних, інтерв’ю з експертами та телефонне опитування 1200 українців.
Як рахували тих, кого держава не бачить
Протягом квітня 2026 року дослідники фіксували відвідування центрів допомоги й точок годування в Києві, Одесі, Харкові та Львові й опитали 1090 людей. Методика враховувала повторні звернення однієї особи та паралельне користування кількома закладами, тож підсумкові цифри відображають оціночну кількість людей, а не візитів.
У Києві після перерахунку соціологи нарахували 1038 бездомних проти 170 отримувачів послуг за даними Міністерства соціальної політики — реальна кількість виявилася вшестеро більшою. Одеса з найрозгалуженішою мережею допомоги дала оціночні 516 осіб проти 232 офіційних, тобто приблизно двократну різницю. Найгостріший контраст зафіксували в Харкові: оціночні 3924 бездомні проти лише 160 облікованих, що означає двадцятип’ятикратне перевищення. Львів до порівняльного аналізу не потрапив через недостатню представленість закладів. При цьому сотні людей у кожному місті взагалі не відвідують жодного центру й лишаються поза будь-яким обліком.
Читайте також:
Не Netflix, а гуманітарна допомога. Як проєкт Face2Face вчить українців донатити за підпискою
Хто опиняється на вулиці
Портрет української бездомності залишається переважно чоловічим — 69% проти 31% жінок. Найчисленніша група, майже половина опитаних, це люди 41–59 років; ще 39% перетнули шістдесятирічний рубіж, а молодь до сорока становить лише 14%. Стан стійкий у часі: 63% перебувають без житла понад два роки, а серед людей з інвалідністю частка сягає 76%.
Структуру вразливості змінила війна. Найбільшу групу формують внутрішньо переміщені особи (40%), за ними йдуть люди з інвалідністю (33%) та одинокі літні люди (28%). Експерти фіксують різке зростання звернень від ветеранів, яким важко повернутися до мирного життя, і зміну гендерного балансу: чоловіки мобілізаційного віку уникають центрів через побоювання мобілізації, тож саме жіночі звернення зросли помітніше. Багатьох людей війна зробила бездомними непомітно — ті, хто втратив житло під обстрілами, зовні не відрізняються від решти населення, і ця розмитість межі ускладнює як їхню ідентифікацію, так і суспільне сприйняття проблеми.
Дах над головою і причини його втрати
Головною причиною втрати житла стали військові дії або окупація — на них вказали 46% опитаних, а серед переміщених осіб фактор сягнув 84%. Другою за поширеністю причиною виявився конфлікт у родині чи розрив стосунків (22%), третьою — шахрайство з нерухомістю (12%).
Понад половина бездомних (54%) зараз потребують тимчасового місця перебування, ще 40% уже мають де жити. Готовність рухатися далі помітна й у ставленні до постійного житла: 58% погодилися б отримати соціальне житло за умови сплати нижчеринкової оренди та виконання певних зобов’язань, зокрема працевлаштування чи лікування від залежності. Найвищу готовність демонструють колишні ув’язнені (84%), люди з інвалідністю (64%) та переміщені особи (63%).
Читайте також:
«Ми бачили смерть – тепер наш час жити». Як в Одесі пройшов масштабний Superhumans Reunion
Здоров’я, яке нікому лікувати
Стан здоров’я характеризується виразним переважанням негативних оцінок: 59% визначили його як погане або дуже погане. Стабільно отримують необхідну медичну допомогу трохи більше половини респондентів (54%), тоді як 25% переважно її не мають. Психологічна підтримка практично відсутня — 77% протягом останнього року не отримали жодної консультації. Фахівці наголошують, що сучасний контингент центрів дедалі частіше потребує серйозного медичного догляду та паліативної допомоги, до чого організації не мають ні персоналу, ні інфраструктури. Окремим замкненим колом стає зв’язок між відсутністю документів і неможливістю отримати лікування: про труднощі з паспортом заявили 37% опитаних.
Робота, доходи й тягар залежностей
Ринок праці для бездомних майже закритий. Роботи не мають 78% опитаних, і лише 6% мають постійне місце. Основним джерелом доходів для 41% залишаються державні виплати, для 18% — допомога благодійних фондів. Спеціалізованих програм навчання й працевлаштування, адаптованих під бездомних, в Україні фактично немає.
Дані про залежності руйнують поширений стереотип. Ніколи не стикалися з алкогольною залежністю 63% опитаних, а з наркотичною — 92%. Серед тих, хто мав досвід алкогольної залежності, 38% зіткнулися з нею вже після того, як опинилися на вулиці. Експерти трактують ці цифри однозначно: залежність частіше є наслідком бездомності або розвивається паралельно з нею, а не стоїть біля її витоків.
Читайте також:
Українські підлітки провели дослідження — по допомогу звертається лише 30% ровесників
Моральна кар’єра, яка ускладнює повернення
Сімейні зв’язки в цієї категорії людей здебільшого обірвані: позитивного контакту з родичами не підтримують 62% опитаних, а 59% не мають на кого розраховувати в кризовій ситуації. Попри це більшість зберігає надію — своє майбутнє скоріше оптимістичним бачать 58%, а 86% хотіли б отримати допомогу для повернення до стабільного життя. Серед першочергових потреб люди називають постійне житло (51%), постійну роботу (37%) та медичну допомогу (36%).
Цій надії протистоїть феномен, який дослідники вслід за соціологом Ірвінгом Гофманом називають моральною кар’єрою бездомного. Протягом трьох-шести місяців після втрати житла самосприйняття людини трансформується від звичайного громадянина до того, хто приймає маргінальний статус як норму. Після цього порогу мотивація оформлювати документи й шукати роботу згасає, а прийняти допомогу стає значно важче. Успішне повернення відбувається там, де людині вдається сформувати нове приймаюче середовище — через спільноту центру, відновлені стосунки з родиною чи підтримку соціального працівника.
Що про це думає суспільство
Телефонне опитування 1200 українців виявило гострий розрив між загальнонаціональним і локальним сприйняттям. Критичною ситуацію в країні вважають 69% громадян, а щойно питання торкається власної громади, тривога спадає — критичною місцеву ситуацію називають лише 28%. Погіршення внаслідок війни констатують 76% опитаних, найрадикальніші оцінки дають Схід і Південь через близькість до бойових дій.
Емоційне ставлення переважно співчутливе: при зустрічі з бездомним співчуття відчувають 64%, повноправними членами суспільства їх визнають 89%. Водночас реальне суспільне ставлення позитивним вважають лише 14%, що свідчить про приховану стигматизацію. Експертні інтерв’ю показують, що вона найяскравіше проявляється в інституційних практиках, коли працівники державних служб і медичних закладів обслуговують бездомних за залишковим принципом через зовнішній вигляд чи невміння орієнтуватися в бюрократії.
Стереотипи виявилися стійкими. Переконані, що більшість бездомних могли б працювати за наявності бажання, 80% опитаних; 70% пов’язують бездомність із залежностями; 53% вважають, що люди самі обирають такий спосіб життя. Реальні ж причини, які наводять фахівці, значно ширші — від сімейних конфліктів і шахрайства з нерухомістю до виходу з дитячих будинків, місць позбавлення волі та психіатричних закладів.
Читайте також:
Житловий ваучер для ВПО — хто має право і як спрямувати його на єОселю
Відповідальність, оцінки й розрив із державою
Основну відповідальність за розв’язання проблеми громадяни покладають на місцеву (39%) та центральну владу (38%). Парадокс у тому, що саме роботу благодійників населення оцінює найкраще: схвально про діяльність громадських організацій відгукуються 64%, тоді як місцеву владу схвалюють 40%, а центральну — лише 18%. Ідею відкрити притулок поруч із власним будинком підтримали б 68% опитаних.
Корінь проблеми експерти бачать на рівні державного управління. Ключовою вадою вони називають відсутність стратегічного планування в Міністерстві соціальної політики, де пріоритети визначаються не більше ніж на рік уперед. Більшість організацій, які реально працюють із бездомними, фінансуються з іноземних джерел і не мають гарантованої підтримки на місцях, тож система працює в режимі «гасіння пожеж».
Дороговказ до системних змін
Автори дослідження бачать вихід у довготривалій державній програмі, побудованій на доказовій базі. Вони пропонують створити реєстр бездомних осіб, куди інтегруватимуться дані центрів обліку в громадах і громадських організацій. Замість фінансування утримання комунальних установ держава могла б оплачувати чітко визначені пакети соціальних послуг зі стандартами їх надання, а також внести зміни до законодавства, які дозволять отримувати соціальні й медичні послуги паралельно з відновленням документів, а не після його завершення.
Наріжним каменем автори називають забезпечення житлом за адаптованим до українських реалій принципом «Спочатку житло». Вони наголошують, що житло саме по собі проблеми не вирішує й має супроводжуватися психологічною та соціальною підтримкою, сприянням у працевлаштуванні та поетапною підготовкою людини до самостійного життя. Без такого супроводу воно ризикує перетворитися на систему, якою зловживатимуть, або лише відтермінувати повернення людини до попереднього стану.
Читайте також:
Евакуація з прифронту. Чому частина людей лишається вдома