«Культура щомісячних підписок в Україні зазвичай асоціюється з розвагами, кіноплатформами чи музичними сервісами. Ми перші, хто спробував перенести цю модель на гуманітарну допомогу безпосередньо на вулицях міст», — розповідає Маріанна Рудик, координаторка проєкту F2F (Face2Face) від Українського Червоного Хреста
Вуличний фандрейзинг в Україні роками асоціювався із сумнівними людьми та прозорими пластиковими «скриньками». Проєкт F2F повністю руйнує цей стереотип. Його фейсери (інформаційні представники) працюють у публічних місцях, але принципово не беруть до рук готівки. Їхнє завдання залучити перехожих до регулярної благодійності через щомісячний автоматичний платіж.
Сьогодні розкажемо, як влаштована ця система зсередини, чому фандрейзери носять із собою аптечки і як реагує на них воєнна Одеса.
Головний біль фандрейзера: «Нас часто плутають із МКЧХ»
За словами координаторки Маріанни Рудик, реакція українців на пропозицію оформити підписку на допомогу прямо «на ходу» ділиться приблизно навпіл: 50% готові слухати, інші 50% налаштовані скептично. Проте найбільший виклик для працівників проєкту – це не відмови, а плутанина в поняттях, яка виникла через повномасштабну війну.
«Найчастіше люди не розуміють різниці між Українським Червоним Хрестом та Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (МКЧХ), — пояснює Маріанна.
«Нам доводиться стикатися з упередженнями щодо взаємодії Міжнародного Комітету з Росією. Ми долаємо це виключно інформуванням, показуємо світлини з нашого сайту, надаємо інфодовідки і пояснюємо, які саме завдання виконуємо ми, українці, тут і зараз».
Цей біль підтверджують і самі фейсери, просто на дворі, серед вуличного спілкування.
«Люди багато чули про Міжнародний Червоний Хрест і якісь конфлікти, пов’язані з ним, і проєктують це на Український Червоний Хрест», — ділиться Марія Листова.
Фандрейзерка з Одеси каже
«Ми допомагаємо їм змінити думку. Показуємо, що Український Червоний Хрест не має відношення до політики, а допомагає лише цивільному населенню. Після пояснень люди часто змінюють свій погляд».
Жодної готівки та «вайб одеських команд»
Головна відмінність F2F від старих «скринькових» методів — це абсолютна прозорість. У руках фейсерів лише планшети з відкритим офіційним сайтом.
«На моєму бейджику чітко написано: “Я не беру готівку”, — каже Марія.
«Це щоб людям було спокійніше, що кошти не підуть комусь у кишеню. Коли оформлюється підписка, людина вводить пошту, на яку двічі на рік отримує офіційні звіти. А покласти гроші в скриньку і піти — це жодної звітності чи впевненості».
Зібрані кошти не залишаються в місті збору, а миттєво акумулюються та перенаправляються туди, де вони найпотрібніші в країні прямо зараз. Наприклад, на допомогу для постраждалих від війни. Тімлід, головний серед одеських фандрейзерів Владислав Пладо розповідає:
«Український Червоний Хрест мобілізував свої проєкти під потреби суспільства. Наприклад, зараз почалась співпаця з центром Superhumans, який надає базу безкоштовного протезування у Львові. Такий самий центр наразі відкривається в Одесі, і буде відкриватися в інших містах».
Одеська команда зазвичай працює на найбільш людних локаціях: в Аркадії, де багато туристів, або біля Дюка. Працюють змінами по півтори години (загалом 6-годинний робочий день), постійно збираючись разом, щоб підбадьорити один одного та зняти стрес від можливого негативу.
Окрім того, одеські фейсери носять із собою на плечах не лише форму та планшети, а й фірмові аптечки. «Це такий собі внутрішній вайб одеських команд, — посміхається Владислав.
«До нас часто зупиняються люди, яким потрібна банальна допомога — натерли ногу чи подряпалися. Ми обробляємо ранки, клеїмо пластир. Це не входить у наші обов’язки, але ми допомагаємо, бо маємо бажання та змогу».
Читайте також:
Дивіться як Український Червоний Хрест евакуйовує людей на Дніпропетровщині
Хто стає «обличчям» Українського Червоного Хреста на вулиці?
Робота під відкритим небом із сотнями незнайомців — це серйозний психологічний іспит. Координаторка проєкту Маріанна Рудик зазначає, що в команду відбирають людей із чудовою вимовою, розвиненими комунікативними навичками та високою стресостійкістю, які повністю розділяють принципи та цінності Українського Червоного Хреста.
Для багатьох молодих людей це стає ідеальним стартом кар’єри. Марія Листова навчається на психолога і переходить на другий курс. Дівчина переконана, що робота на вулиці є найкращим плацдармом для майбутньої професії.
«Я підходжу абсолютно до всіх людей. Не вибираю за зовнішністю чи виразом обличчя, бо добре серце може бути в будь-якої людини, незалежно від того, як вона виглядає» , — каже Марія
Владислав Пладо, який працює в проєкті вже близько пів року, раніше мав досвід у релігійних організаціях, тому спілкування з людьми є його пристрастю. Хлопець каже, що організація робить усе, аби нівелювати ризик вигорання (який у цій сфері традиційно високий). Командам надають професійні психологічні консультації, тренінги з ментального здоров’я та тімбілдінги. Як результат — середня тривалість роботи фейсера в команді становить від 1,5 року.
«Тут класний запис в резюме та офіційний досвід, — каже Владислав.
«Нам проводять різного роду курси, обіцяють курси з першої медичної допомоги (в Києві команди їх уже пройшли). За меншу кількість годин ти отримуєш хороші гроші та колосальний досвід комунікації», — підсумовує фейсер
Специфіка воєнної Одеси та портрет донора
Незважаючи на регулярні обстріли та важкі ночі, Одеса, за словами фандрейзерів, залишається незламною та готовою допомагати.
«На Одесу, мені здається, нічого не вплине, — каже Владислав. — Навіть після страшної ночі люди виснажені, але все одно готові спілкуватися, готові допомагати й бажати доброго дня, навіть якщо відмовляють. Настрій Одеси з кожним роком усе більше долучається до настрою всієї країни».
За спостереженнями Марії, середній вік людей, які підписуються на благодійність на вулиці, становить від 25 до 40 років. Проте чітких меж немає: стають «друзями організації» і 18-річні підлітки зі сформованою громадянською позицією, і люди поважного віку за 50. Найпопулярніша сума щомісячного донату — 500 гривень (мінімальна — 400 грн).
Головне, як кажуть фейсери, знайти правильний підхід: комусь важливі чіткі цифри та механіка звітності, а комусь — живі емоційні історії. Самих же фандрейзерів найбільше надихають зустрічі з тими, хто вже отримав допомогу від організації — протезованими колишні захисники чи людьми, які знайшли близьких через службу розшуку Українського Червоного Хреста.
Ексклюзивні плани та філософія емпатії
Проєкт Face2Face продовжує розвиватися. Сьогодні він охоплює Київ та Одесу, але Маріанна Рудик ділиться амбітними планами на майбутнє:
«Так, ми плануємо запуститися у Львові і, можливо, ще в кількох західних областях України».
Зрештою, фінансові показники та кількість нових підписок це лише одна з метрик успіху. Головна місія «Прямого діалогу» набагато глибша.
«Ми заохочуємо людей до емпатичності, — каже Маріанна. — Головний меседж Face2Face в тому, що ми стаємо сильнішою нацією тоді, коли допомагаємо один одному всередині країни, а не просто стоїмо з протягнутою рукою».
Читайте також:
«Ми бачили смерть – тепер наш час жити». Як в Одесі пройшов масштабний Superhumans Reunion