Навіть під обстрілами частина людей відмовляється покидати власний дім — і саме це стає найскладнішою частиною роботи тих, хто вивозить мешканців із прифронту. Поруч із небажанням їхати є й інший бік евакуації: люди, які не можуть вийти самі. Транспортування такої людини рідко виглядає так, як його уявляють, — це не одна машина й один водій, а злагоджена робота екіпажу, де кожен крок прораховують заздалегідь, від стану конкретної людини до ширини сходового прольоту. Про те, чому люди лишаються на місці та як влаштована евакуація маломобільних людей, у подкасті «Тимчасово.Назавжди» розповів керівник сектору оперативного реагування Служби реагування на надзвичайні ситуації Українського Червоного Хреста Олександр Лавренюк.
«Я тут народився, я тут і помру»
Найскладніша частина роботи починається тоді, коли людина відмовляється їхати. За 4 роки щільної роботи з такими людьми волонтери дійшли простого висновку: причина майже завжди одна — це особистий вибір, а в його основі лежить страх. Люди не знають, що буде далі, не певні, що їм допоможуть, і бояться втратити звичне середовище навіть під обстрілами. Поки снаряд влучив у сусідній будинок, а не у власний, частина мешканців переконує себе, що небезпека їх ще не торкнулася.
Один з епізодів стався в Лисичанську 2022 року, куди волонтери завозили гуманітарну допомогу. У дворі частково зруйнованої багатоповерхівки, де від ударів лишилися дві вирви, з підвалу на сигнал автівок почали виходити люди — серед них четверо чи п’ятеро дітей, наймолодшому кілька місяців. Екіпаж пропонував забрати всіх одразу, поки наступ уже тривав, а частину мостів через Сіверський Донець було зруйновано. Відповідь була стримана — трохи пізніше, ще почекаємо.
Аргумент «я тут народився, я тут і помру» звучить чи не найчастіше. Волонтери на нього відповідають буденно: померти встигнеться завжди, тож розумніше виїхати в безпечнішу зону, перечекати, а потім спокійно повернутися додому й уже там робити те, що людина собі запланувала. Іноді на умовляння йде кілька діб і кілька повторних заїздів. Часом ефект дає сам час: люди бачать, як забирають сусідів, переживають чергові обстріли — і за тиждень готові їхати самі.
Діти, яких ховають, і евакуація за рішенням поліції
Окрема й болісна тема — діти. Більшість свідомих родин на евакуацію погоджується, та трапляються випадки, коли дітьми прикриваються або ховають їх, відмовляючись виїжджати. Олександр згадує ситуацію, коли кілька разів заходили в один будинок, говорили з батьками й бачили в очах дитини бажання поїхати. Інформацію передали до соціальної служби й поліції, правоохоронці приїздили неодноразово, батьки не погоджувалися. Зрештою історія завершилася добре — родина все ж виїхала, хоч на це й пішов не один тиждень.
Тут важливо розрізняти два процеси. Примусову евакуацію загін швидкого реагування УЧХ не здійснює — це виключно повноваження Національної поліції, до якої залучені суміжні служби й соціальний працівник, і відбувається вона за визначеною процедурою. Волонтери можуть долучитися до неї лише на офіційне прохання поліції чи органів місцевої влади. Власна ж робота загону — це планова, добровільна евакуація, коли люди звертаються самі або через місцеву владу та поліцію.
Запит на евакуацію подеколи виникає несподівано. Людина може зустріти представника служби у звичайному магазині, упізнати символіку Червоного Хреста й одразу запитати, чи вивозять людей. Той, хто вранці навіть не думав про від’їзд, до вечора здатен ухвалити рішення — їду.
Читайте також:
Чому ВПО в Україні мають різні шанси на довгострокові рішення
Коли дитина виїжджає з бабусею
Добровільний характер евакуації визначає й те, як вивозять дітей із родичами. Якщо батьки самі передають дитину разом із бабусею чи дідусем, екіпаж їх забирає. Зворотний сценарій неможливий — загін не може приїхати й забрати дитину проти волі рідних.
Додаткових документів для цього зазвичай не потрібно: достатньо рішення самих батьків. Якщо ж ідеться про повноцінне представництво інтересів дитини, опікунство оформлюють окремо — через службу захисту дітей, після чого з дитиною їде вже офіційний опікун.
Виїхати без документів
Втрачені чи згорілі документи не стають перешкодою для евакуації. Людей просять хоча б показати наявні документи для внутрішнього обліку, але відсутність паспорта не блокує виїзд. Усі, кого вивозять, проходять перевірку й реєстрацію на точці збору, адже відповідальність за евакуацію місцевого населення лежить на органах місцевої влади.
Маломобільних і поранених, яких везуть до лікарень, медичні заклади реєструють автоматично. Решту реєструють на точці збору, звідки інформація йде до профільних відомств. Документи згодом відновлюють тим самим шляхом, що діяв і на початку повномасштабного вторгнення, — через ЦНАПи, місцеву владу та державні структури.
Читайте також:
3,9 мільйона внутрішньо переміщених: що відбувається з українськими біженцями всередині країни
Документи, гроші й праска
На запитання про те, що брати з собою, Олександр відповів коротко. Першими йдуть документи. Другими — гроші, якщо вони є, бо зайвими не будуть. Третє — речі першої необхідності, і ось тут перелік стає дуже особистим. Для когось це зубна щітка з пастою, для когось спідня білизна, а хтось намагається взяти із собою навіть праску.
Чотири людини на один візок і спуск стінами
Планова евакуація маломобільної людини починається задовго до того, як екіпаж заходить у під’їзд. Волонтери наперед з’ясовують стан того, кого мають вивезти: чи може людина сидіти, чи лежача, який догляд їй потрібен у дорозі. Від цього залежить і кількість людей в екіпажі, і сам спосіб транспортування.
Щоб винести людину на кріслі колісному й зручно нести, за нормальних умов потрібні щонайменше 4 людини. Та реальність прифронтових будинків часто диктує власні правила. Один із показових випадків стався в передмісті Слов’янська, де людину забирали з четвертого чи п’ятого поверху. Прольоти виявилися настільки вузькими, що четверо туди просто не вміщалися. Виносити довелося вдвох — обережно, поступово, один спереду, другий ззаду, фактично притискаючись до стін.
Усі волонтери й співробітники загонів швидкого реагування пройшли курси першої домедичної допомоги, а основний досвід здобули на власній практиці. Тому подеколи доводиться відходити на півкроку від протокольних інструкцій — не через недбалість, а через умови, у яких опиняється екіпаж.
Читайте також:
Як Україна бореться за повернення та реабілітацію цивільних полонених
Де закінчуються повноваження загону
Можливості волонтерів мають чітку межу, і пролягає вона там, де починається медицина. ЗШР працює в межах правил надання домедичної допомоги, тож права на інвазивні втручання не має. Людину можуть стабілізувати й підтримати її життєвий стан, але вводити медикаменти чи робити ін’єкції — ні.
Якщо людина потребує постійного медичного супроводу, екіпаж здатен асистувати лікареві на його прохання як санітарний супровід, проте замінити лікаря він не може. Це принципова відмінність між евакуацією та медичним транспортуванням, і в загоні її окреслюють однозначно.
Як вибудувана взаємодія з владою
Евакуація з прифронту неможлива без постійного зв’язку між службами, і за роки війни ця комунікація здебільшого вже налагоджена. У кожній області вона працює на своєму рівні, переважно через координаційний штаб або робочий чат, де структури узгоджують поточні питання й оперативно звертаються одна до одної.
Там, де такого каналу немає, питання вирішують офіційними листами — особливо коли йдеться про завчасну, сплановану евакуацію. Чим ближче до лінії фронту, тим щільніша ця координація і тим частіше інформація курсує між поліцією, ДСНС та місцевою владою.
Читайте також:
Евакуація з прифронтової зони — куди звертатися і чому не варто зволікати
Що чекає на людину після виїзду
Дорога не закінчується на точці збору — там усе тільки починається. Людину зустрічають працівники соцслужби й місцевої влади, реєструють і з’ясовують її потреби: чи є куди їхати самостійно, чи є родичі в безпечніших регіонах, чи оформлені пенсійні виплати, які доведеться переналаштувати під новий статус внутрішньо переміщеної особи.
На перший час підтримку дають і державні органи, і благодійні фонди, і гуманітарні організації. Та Олександр відверто говорить і про межу цієї підтримки: вона тимчасова. Людині важливо усвідомити, що рано чи пізно відповідальність за власне життя повертається до неї, бо трапляються випадки, коли роками ходять по організаціях із проханням «дайте», нічого не роблячи самостійно.
Для тих, хто залишився сам на сам із віком, самотністю чи обмеженою мобільністю, передбачений інший шлях. Таких людей бере під опіку держава — залежно від потреб їх розміщують у пансіонатах, інтернатах чи геріатричних комплексах, де вони отримують догляд і лишаються там тимчасово або постійно.
Куди їде людина далі
Грошову чи гуманітарну допомогу безпосередньо на точці збору ЗШР не видає — це сфера обласних організацій та окремих програм підтримки внутрішньо переміщених осіб. Натомість волонтери можуть допомогти з подальшим маршрутом, якщо людина залишає запит. Мобільній і самостійній людині радять і допомагають дістатися потрібного пункту потягом чи автобусом, за потреби — супроводжують під час посадки.
Основна спеціалізація загону лежить в іншій площині — це люди, які не можуть пересуватися самі. Саме їх найчастіше транспортують між областями, містами й регіонами, забирають лежачих, перевозять пацієнтів між медичними закладами. Окрема й постійна частина роботи — військові: бійців везуть на реабілітацію та з неї, а також доправляють із прифронтових шпиталів углиб країни.
Читайте також:
Як отримати грошову допомогу від Червоного Хреста у 2026 році