Мільйони українців знають, як це — скласти ціле життя в кілька сумок і поїхати в невідоме. Humanitarian Media Hub запустив проєкт «Тимчасово.Назавжди» — про переселенців, які виїжджали тимчасово, а залишилися такими назавжди.
У першому епізоді говоримо про точку відліку: момент, коли людина вирішує сісти в евакуаційний автобус і покинути домівку. Про те, як влаштована евакуація з прифронтових територій, розповів Олександр Лавренюк, керівник сектору оперативного реагування Служби реагування на надзвичайні ситуації Українського Червоного Хреста.
План, який складають заздалегідь
Перше, що радить зробити людина зі служби реагування, — побудувати власний план дій ще до того, як стане по-справжньому небезпечно. Тут спрацьовує логіка тривожного рюкзачка, знайома українцям ще з часів до повномасштабного вторгнення: зібрати найнеобхідніше, визначити період, на який вистачить речей, і тримати все напоготові.
Лавренюк наголошує, що навіть ті, хто не планує їхати, поки ситуація стабільна, мають усвідомити ймовірний сценарій. Коли фронт наблизиться, почнуться обстріли або буде зруйноване житло, покинути домівку доведеться заради збереження життя. Тому планувати варто заздалегідь, навіть якщо лінія зіткнення ще далеко.
До тривожного набору він радить додати перелік контактів — телефони родичів, близьких і державних установ, до яких можна звернутися. Окрема порада стосується маломобільних людей та родин, де є такі особи: якщо самостійно виїхати неможливо, запит на транспортування й вивезення подають до структур місцевого самоврядування.
Читайте також:
3,9 мільйона внутрішньо переміщених: що відбувається з українськими біженцями всередині країни
Куди телефонувати
Єдиного номера, який вирішує все, не існує. Ланцюг звернень починається з органів місцевої влади — старостатів, об’єднаних територіальних громад, міських військових адміністрацій, а далі може сягати обласної військової адміністрації. Туди подають запит на евакуацію, після чого влада планує загальний вивіз: збирає людей на пункті збору й організовує поетапне переміщення через точки передачі та хаби в безпечніші райони.
Якщо є доступ до інтернету чи радіозв’язку, інформацію можна отримати від сусідів або представників фондів і гуманітарних організацій, які приїжджають на територію. Паралельно прифронтовими населеними пунктами курсує Національна поліція: правоохоронці проводять рейди з пропозиціями виїхати. Це поки що не примусова евакуація — поліція відповідає за безпеку місцевого населення, тож роз’яснює, як організувати виїзд правильно. Коли зона стає надто небезпечною для громадських організацій і Державної служби з надзвичайних ситуацій, евакуацію беруть на себе саме поліцейські, у яких у деяких регіонах є броньовані автівки для заходу в найризикованіші ділянки.
Окремо Лавренюк говорить про особисту відповідальність. На п’ятому році повномасштабного вторгнення прильоти фіксують навіть на Закарпатті та Львівщині, тому позиція «нас обійде» обертається проти самих людей, коли ситуація змінюється стрімко й готуватися вже пізно.
Чому Український Червоний Хрест залишається точкою входу
Звернутися можна до обласної чи районної організації Українського Червоного Хреста, на гарячу лінію, зазначену на сайті, або до будь-якого представника організації, якого людина побачить на місці. Це стосується й волонтерів. На прифронтових територіях вони залучені до польової та допоміжної роботи й володіють значним обсягом інформації. Якщо відповіді немає в самого волонтера, він звертається до старших колег, повертається до людей із результатом або передає контакти далі по ланцюгу.
Коли йдеться про небезпечну зону, у яку Червоний Хрест не заходить власними силами, комунікація переходить до державних служб — ДСНС і Національної поліції, яким передають дані про людей, що хочуть виїхати.
Читайте також:
Допомога ВПО у 2026 році — хто отримає 2000 і 3000 грн та чому заяву треба подати до 1 червня
Коли заявку подає родич
Запит на евакуацію може подати й родич чи знайомий із безпечної території, навіть якщо зв’язку з людиною вже немає. Український Червоний Хрест передає інформацію на прифронтову територію, проводить моніторинг і за потреби виходить на ДСНС. Якщо до точки можна дістатися самотужки, команда здійснює рейс, перевіряє, чи людина на місці й у якому вона стані, і запитує про бажання виїхати.
Цей принцип Лавренюк підкреслює окремо: евакуація відбувається лише добровільно. Якщо людина відмовляється, її не вивозять примусово, проте можуть передати дані про неї місцевій владі, оновити інформацію про її стан і надати додаткову гуманітарну допомогу.
Скільки часу триває процес
Від моменту заявки до самого виїзду минає по-різному. Коли запит надходить від третьої сторони, термін розтягується від доби до тижня чи двох — усе залежить від можливості потрапити на територію та наявності зв’язку на місці. Окрема історія — термінові евакуації після обстрілів, які волонтери проводили неодноразово: пораненим надавали першу домедичну допомогу й вивозили просто з місця, у співпраці з державними службами та поліцією.
Читайте також:
Як отримати грошову допомогу від Червоного Хреста у 2026 році
Бахмут, січень 2023-го
Найвиразніше ціну зволікання ілюструє історія, яку розповів сам Лавренюк. У січні 2023 року команда зайшла в Бахмут на свій останній захід за запитом на евакуацію однієї жінки. Близько години її шукали містом, де ще працювали магазинчики на генераторах: на одній точці її не було, на другій теж, знайшли врешті в хаті у приятеля, де мешкала літня мати.
Жінка погодилася виїхати одразу. Команда запропонувала забрати й приятеля з його матір’ю — місце й можливість евакуювати були. У відповідь прозвучало прохання приїхати наступного дня, щоб встигнути отримати пенсію. Рятувальники пояснили, що виплати й документи нікуди не зникнуть і їх можна оформити пізніше, проте люди вирішили дочекатися пенсії та домовилися, що їх заберуть у Часовому Ярі. Наступного дня команда чекала там близько трьох годин, обійшла всі черги, опитала служби, представництва пенсійного фонду й Укрпошти. Людей ніхто не бачив. Подальша їхня доля залишилася невідомою.
Як визначають, куди можна заїхати
У кожній прифронтовій області працює обласний загін швидкого реагування, який займається евакуацією, транспортуванням і оперативними виїздами. Безпечність конкретної території тепер визначає командир загону, адже від 2022 року протоколи й безпекові відстані суттєво змінилися. Якщо раніше сіра зона тривала умовно від десяти до двадцяти кілометрів, то тепер вона може сягати від трьох до п’ятдесяти — це зона дії безпілотників.
За такою логікою сірою зоною стають уже й самі міста. Лавренюк наводить приклади Запоріжжя, Слов’янська, Краматорська та Харкова, який розташований за сорок кілометрів від державного кордону. Рішення про виїзд у ту чи іншу ділянку ухвалює командир за результатами внутрішнього моніторингу. Частину команд складають волонтери, тож формально вони можуть відмовитися від ризикованого виїзду, проте таке трапляється рідко.
Читайте також:
Чому ВПО в Україні мають різні шанси на довгострокові рішення
Евакуація з тваринами
Окремий блок розмови — домашні улюбленці. Автівок для слонів і жирафів служба не має, а от котів, собак, кіз, курей вивозили неодноразово. Велику худобу забрати неможливо: якщо в людини лишається кілька корів, пріоритет очевидний — зберегти життя самої людини. Власників про це попереджають заздалегідь.
Про тварину варто сказати ще під час дзвінка. Команда просить організувати переноску чи бодай збити дерев’яний ящик — це питання безпеки й самих волонтерів, адже собака знає лише господарів і під час перевезення може поводитися непередбачувано на стресі. У службі проводять майстер-класи з поводження з тваринами та надання їм домедичної допомоги.
Найнезвичніший досвід Лавренюка пов’язаний саме з худобою. На Луганщині, з протилежного боку від Рубіжного, команді довелося залишити двох корів: власників із собакою вивезли, а корів відпустили пастися в полях.
Головна проблема — речі, а не тварини
Тип транспорту залежить від сценарію. Маломобільну людину, яка потребує постійного супроводу, вивозять машиною швидкої допомоги, куди за можливості беруть і кошеня в переносці. Загальна евакуація відбувається звичайними машинами на кшталт вантажопасажирського буса, а для доріг у глибинку підходить позашляховик.
Найбільший клопіт створюють не тварини, а кількість речей. Дехто планує фактично переїхати з побутовою технікою чи мішком картоплі. Наприклад, поділилась ведуча, тривожна валіза її 70-річного дідуся, який виїжджав із прифронтового села, складалася з альбомів із фотографіями, чарки, кількох таблеток, чайної ложечки, банки цукру й банки кави.
– Гроші з собою не візьмеш, а спогади — так, а з кави й цукру в дорозі завжди можна зварити щось своє, – каже Олександр.
Команда наперед проговорює просте правило: брати найнеобхідніше на перший час, бо матеріальне можна відновити вже на новому місці, а от зайве місце в машині — це місце для ще однієї людини.
Читайте також:
Через війну показник депресії в Україні зріс до критичних показників