В Україні планують створити безбар’єрний простір до 2030 року. З ініціативи першої леді Олени Зеленської навіть було прийнято відповідну Національну стратегію. Ми дізналися у представників бізнесу та громадських організацій про їхні погляди на безбар’єрність та кроки до її втілення. А також поговорили про те, чому безбар’єрність важлива для усіх людей, а не лише для тих, хто має інвалідність.
Нова бізнес-стратегія
Володимир Поперешнюк, співзасновник Нової пошти, вважає, що безбар’єрність – це нова бізнес-стратегія. “Це можливість долучити нову цільову аудиторію як користувача бізнесу. Кожен підприємець хоче, щоб його підприємство працювало десятки, а можливо й сотні років. Тому безбар’єрність – це нова тенденція. Це стосується не лише людей на милицях чи кріслах колісних, які отримали травми на війні, але й літніх людей чи мам із дітьми на візочках”.
Материнство не має бути супергеройством
Марина Марченко голова та співзасновниця ГО Генерація матерів “Лада”, додає, що чимало жінок утримуються від народження дітей, бо не хочуть почуватися ізольованими.
“Коли моїй доньці був місяць, я вийшла на роботу і перше, що почула від директора було – “чого ти приперлась, сиди вдома, годуй дитину”. Мене це обурило. Чому це хтось вказує мені, що робити? І я точно знаю, що з подібним ставленням зустрічаються багато жінок. Ще до повномасштабного вторгнення ООН повідомляло, що Україна у величезній демографічній кризі. Для того, щоб виправити це, недостатньо виплачувати соціальні пільги. Потрібно проаналізувати, чому люди не хочуть мати дітей. Я гадаю, що жінки не хочуть бути ізольованими”.
“Найбільша і найголовніша причина, чому жінки зараз не хочуть народжувати дітей, окрім страху за власну безпеку, є те, що вони бояться бути соціально ізольованими. Бояться, що суспільство їх не прийме, що вони не зможуть нікуди зайти з візочком і не зможуть повернутися на роботу. А кар’єра зараз може бути однаково важлива для жінки, як і її діти. Материнство не має бути супергеройством. Ми не повинні щодня долати труднощі, як от витягнути візок сходами, бо десь не передбачений пандус. Ми хочемо, щоб про нас потурбувалися і спростили хоча б цю задачу. Це для мене про безбар’єрність”.
Розуміти потреби одне одного
“Потрібно розповідати суспільству, як правильно спілкуватися з людьми з інвалідністю. Вони зараз відчувають шалений тиск суспільства при кожному виході в місто, – зазначає Віталій Пчолкін, директор ГО “Група активної реабілітації”. – У нас дуже емпатійні люди. Але інколи це недоречно. Наприклад, якщо людина на кріслі колісному зупинилася і п’є каву, то не потрібно підходити і питати, чи потрібна допомога. Але якщо вона зупинилася перед сходами, то варто спитати. Інколи на шляху від квартири до магазину (а це 500 метрів) мені можуть 20 разів запропонувати допомогу. Це втомлює. Тому нам потрібно вчитися взаємодіяти між собою”.
“Я це зрозумів нещодавно по здивованій реакції мого батька на військового з протезом. Це все про освіченість суспільства і про розуміння потреб одне одного. Потрібно пам’ятати, що людина з інвалідністю – це людина, а не каліка, не інвалід, як казали в Радянському Союзі, знищуючи значення самої людини. Не треба думати, що ця людина не спроможна щось робити, або в неї обмежені можливості, як раніше казали. Я нагадаю, що єдина країна, де досі залишається термін інвалід – це Росія”.
Ментальне навантаження війни
Необхідність роботи із соціальною свідомістю підкреслює і Володимир Рудковський, військовослужбовець, мотиваційний тренер центру UNBROKEN.
“Я можу припаркувати машину на місці для людей з інвалідністю. Але можливо краще, аби там припаркувалася матуся, в якої двоє маленьких дітей на руках? А я припаркуюся далі. Оце для мене про свідомість і взаємоповага в суспільстві. Також є ще один важливий момент. Навіть ті, хто ніколи не переживав тяжких травм, підсвідомо відчувають ментальне навантаження війни.
“Ми, українці, стикаємося з травмами через втрати близьких, і це відбивається на нашому психічному здоров’ї. Людина, яка втратила кінцівки, часто виявляється ментально здоровішою, ніж той, хто залишився фізично неушкодженим, але живе у постійному стресі. Наше суспільство зараз переживає тяжкий етап історії, і важливо надавати підтримку ветеранам, щоб вони могли повернутися до активного життя. У середньому людині після тяжкого поранення потрібно півтора року відновлення, щоб вона захотіла щось робити, бути проактивною. Бізнес має розуміти, що такі люди потребують часу на адаптацію, щоб згодом, можливо, стати найкращими працівниками.”
