Радянська спадщина тривалий час формувала уявлення українців про реабілітацію як про поїздку в санаторій з мінеральними водами та грязьовими ваннами. Сучасні виклики та велика кількість складних травм змушують систему охорони здоров’я відмовлятися від концепції пасивного оздоровлення на користь доказової медицини. Сьогодні медична спільнота та пацієнтські організації працюють над тим, щоб розмежувати поняття відпочинку та функціонального відновлення людини після важких станів.
Філософська прірва між санаторієм та медициною
Довгий час санаторно-курортне лікування сприймалося як основний етап одужання. Підприємства видавали путівки, а люди їхали в Трускавець чи Моршин, вважаючи це медичною необхідністю. Насправді фізична реабілітація має зовсім інші цілі та методи. Справжнє відновлення починається в гострому періоді прямо в лікарняній палаті, а не через місяці після виписки. Головна відмінність полягає в активності самого пацієнта.
Анастасія Бойчук – керівниця ініціативи реабілітація травм війни для України організації “Пацієнти України” наголошує на хибності старого підходу
«Залежно від того, що ми називаємо реабілітацією. Якщо це класичні санаторії, де дають путівки “оздоровись, попий водички, походи на масажі” — то ця система має відійти в минуле. У санаторії людина залишається пасивним споживачем послуг, тоді як у сучасному реабілітаційному відділенні вона щодня працює над поверненням втрачених навичок».
Боротьба за якість та імітація змін
Фінансова складова процесу також зазнає трансформацій. Національна служба здоров’я України висуває чіткі вимоги до закладів, які хочуть надавати послуги з реабілітації. Проте стара система намагається адаптуватися до нових умов лише формально. Санаторії часто маскуються під реабілітаційні центри, щоб отримати бюджетні кошти, не змінюючи при цьому підходу до лікування.
«Ми бачимо випадки, коли заклади просто закуповують обладнання, але не мають фахівців. Якісна реабілітація неможлива без мультидисциплінарної команди: лікарів фізичної та реабілітаційної медицини, фізичних терапевтів, ерготерапевтів, психологів та логопедів. Якщо в закладі працює лише масажист — це не забезпечить відновлення після інсульту чи складної мінно-вибухової травми», — зазначає експертка.
Читайте також:
Життя з епілепсією в Україні: від застарілих міфів до новітніх цифрових рішень
Повернення до побутової незалежності
Ерготерапія стає одним із найважливіших елементів сучасної моделі. Цей напрямок займається поверненням людини до повсякденного життя. Завдання фахівця полягає в тому, щоб навчити пацієнта заново одягатися, користуватися столовими приборами чи гігієнічними засобами. Це критично важливо для людей з високим рівнем ампутацій або паралічем. Держава починає розуміти, що вкладення коштів у якісне функціональне відновлення є економічно вигіднішим, ніж довічне утримання людини на соціальних виплатах без можливості її працевлаштування.
Пастка надмірної родинної опіки
Роль оточення пацієнта в цьому процесі часто недооцінюють або інтерпретують помилково. Родичі часто намагаються максимально полегшити побут людини з інвалідністю, виконуючи за неї всі дрібні справи. Така надмірна опіка шкодить процесу відновлення.
Анастасія Бойчук застерігає близьких від ведмежої послуги
«Дуже важливо вдома не робити все за людину. Ми часто бачимо, як у відділенні фахівці попрацювали активно, людина повертається додому, а там близькі намагаються і кружечку подати, і в усьому допомогти. Потрібно стимулювати рух всіма можливими способами. Краще організувати простір так, щоб людина сама тягнулася до предметів і робила це самостійно».
Соціальна інтеграція як кінцева мета
Соціалізація залишається фінальною метою будь-якого медичного втручання. Україна поступово відходить від медичної парадигми інвалідності, де людину сприймали виключно як об’єкт лікування. Новий підхід базується на забезпеченні можливостей для роботи та участі в житті громади. Облаштування робочих місць під потреби людей з інвалідністю дозволяють інтегрувати ветеранів та цивільних пацієнтів у повноцінний економічний цикл.
«Нам як державі потрібно бачити в людях з інвалідністю не об’єкт опіки, а активних членів суспільства. Взаємодія з соціумом є вкрай необхідною для психічного здоров’я та остаточного відновлення», — підсумовує гостя подкасту “120 Ударів на Хвилину”
Читайте також:
«120 ударів на хвилину». Новий подкаст від HMH про українську медицину