Після повномасштабного вторгнення структура українського ветеранського середовища почала змінюватися навіть чисельно. Кількість ветеранів перевищила мільйон і продовжує збільшуватися, а разом із цим зростає частка жінок та військовослужбовців, які належать до ЛГБТІК+ (акронім для позначення лесбійок (Lesbian), геїв (Gay), бісексуалів (Bisexual) і трансгендерів (Transgender)) спільноти. У Збройних Силах уже служать понад 70 тисяч жінок, приблизно 20 тисяч виконують бойові завдання. Громадські організації оцінюють, що від 2% до 7% військових можуть ідентифікувати себе як представники ЛГБТІК+. Зміна демографії впливає на кадровий склад, підхід до реінтеграції та формування державної політики.
Погляд на участь жінок у війську поступово трансформується. У 2021 році День захисника України офіційно став Днем захисників і захисниць — символічним жестом для визнання жіночої ролі у воєнній сфері. За даними Міністерства оборони, понад 5,5 тисяч жінок нині служать на передовій, а більш як 20 тисяч мають статус учасниць бойових дій. Загальна кількість ветеранів в Україні може перевищити 5 мільйонів разом із родинами, що становитиме значний соціальний сегмент після завершення війни.
Попри визнання, система підтримки ветеранів досі побудована навколо традиційного образу «чоловіка-бійця». Дослідження DCAF (Женевський центр урядування в секторі безпеки) вказує на наявність гендерно зумовлених бар’єрів для жінок і ЛГБТІК+-ветеранів в Україні. Брак офіційних даних ускладнює розробку якісної політики: за оцінками ГО, ЛГБТІК+-військових може бути від 14 до 50 тисяч, а частка жінок серед ветеранів зростає від 4% до 12%. Такі зміни ставлять питання про актуалізацію ветеранських програм і наголошують на потребі охоплення ширших груп.
На практиці повернення до цивільного життя залишається складним. Опитані ветерани скаржаться на бюрократію та нечіткий розподіл відповідальності між державними структурами. У деяких регіонах військові стикаються зі стереотипами, що підсилюють відчуття невидимості: образ ветерана досі часто пов’язують із чоловіком, що виключає жінок і ЛГБТІК+-військових із суспільного уявлення. Дослідники застерігають, що ігнорування цих груп може поглибити соціальну нерівність.
Громадські ініціативи пропонують системні зміни. Експерти підкреслюють, що реінтеграція потребує залучення ветеранських організацій, гендерного аналізу програм і створення сервісів, чутливих до потреб жінок та ЛГБТІК+-ветеранів. Місцеві зустрічі з активістами у п’яти регіонах уже довели, що партнерство держави та громадських структур допомагає формувати більш релевантні та доступні послуги. Серед пропозицій — менторські програми для ветеранок, консультаційні центри для ЛГБТІК+ та ширше застосування інклюзивних підходів у ветеранських інституціях.
Аналітики наголошують: нова архітектура підтримки має враховувати реальну різноманітність ветеранів. Це вплине на соціальну згуртованість та підсилить роль тих, хто повертається з війни, у побудові післявоєнної України.
