Повномасштабна війна кардинально змінила побут і потреби українців старшого віку. Нині в Україні мешкає понад 9 мільйонів людей старше 60 років (це 20% населення, а в селах – майже 33%). Ще перед початком повномасштабного вторгнення експерти зауважували, що старіння населення провокує потребу в нових соціальних і медичних сервісах. Війна лише посилила виклики: чимало літніх опинилися у зоні бойових дій або ізольованими через евакуацію родичів, що залишило їх без регулярної допомоги. Дослідники констатують, що «багато людей похилого віку опинилися в ізоляції, їм бракує їжі, ліків та медичної допомоги. Вони також відчувають сильний емоційний стрес через війну». Складне транспортне сполучення і перебої з енергопостачанням ускладнили дорогу до лікарень і аптек. Все це змінює структуру нагальних потреб старших: особливо гострі питання стосуються базових ресурсів (харчування, ліки, опалення), регулярного медичного догляду та підтримки ментального здоров’я.
Читайте також:
Ціни після блекаутів, попит і регіони. Що відбувається з орендою житла
Зростання соціальних потреб
Медичні потреби літніх зросли через скасування звичних маршрутів до поліклінік і клінік, а також через віддаленість сіл і прифронтових територій. За оцінкою місцевих соцслужб, близько половини населення прифронтових громад потребують соціального захисту – соцпослуг, фінансової чи матеріальної допомоги. Однак через різке скорочення бюджетних надходжень громади можуть покривати лише найнагальніші потреби. Соціальні працівники відзначають: з огляду на збільшення звернень вони серйозно перевантажені, а штат укріпити можливості немає. Окремою проблемою стала відсутність доступного транспортного сервісу: багатьом літнім людям складно дістатися до центрів соцзахисту чи стаціонарів, особливо якщо будинки соцслужб зруйновані або розбиті обстрілами. Тож ряд громад змушений відмовлятися від запровадження власних будинків для літніх – просто не вистачає ресурсів і безпечного простору для цього.
Крім того, війна посилює психологічний дискомфорт старших: через втрати родичів і нерідко самотність у прифронтових областях люди похилого віку потерпають від тривоги та депресії. Багато літніх лишилися сам на сам із пережитим, їм бракує живого спілкування і підтримки. Саме тому гуманітарні організації наголошують на важливості простого людського контакту: наприклад, у соцслужбах ХКХУ соціальні помічники не лише роблять закупівлі чи супровід до лікаря, а найголовніше – «залишаються поруч та підтримують розмовами», даруючи відчуття турботи та безпеки.
Читайте також:
ЄС забороняє знищення непроданого одягу та взуття. Це можливості для благодійників
Соціальна підтримка та нові програми
Уряд і гуманітарні організації реагують на кризу різними ініціативами. Ще весною 2022 року Мінсоцполітики за спрощеною процедурою дозволило літнім людям та інвалідам швидко отримувати необхідні соцпослуги у воєнний час. Відтоді достатньо подати заяву (декларація місця проживання перестала бути обов’язковою) і рішення мають ухвалити протягом доби. Перелік можливих послуг значний – від тимчасового притулку та денного догляду до психологічної реабілітації чи паліативної допомоги. Така політика мала надати швидкий доступ до критичних сервісів – від державних соціальних установ чи комунальних центрів соціального обслуговування – навіть у віддалених селищах. Практика показує, що інколи одиночній заяві соціальній службі досить для оформлення допомоги, аби старший не став на крок ближче до безпритульності або кризової ситуації.
Натомість мережа спеціалізованих соціальних послуг була присутня і до війни: це центр денного перебування, підтримане проживання, «соціальна адаптація» тощо. Однак кризовий режим потребував нових рішень. Гуманітарні організації розгорнули додаткові програми. Український Червоний Хрест, наприклад, значно розширив «догляд вдома»: сьогодні у всіх областях (крім тих, де тривають активні бойові дії) працюють сотні соціальних помічників, які відвідують старших удома. У Житомирській області 50 таких працівників щодня опікуються 315 підопічними: вони купують їм продукти й ліки, супроводжують на прийом до лікаря, допомагають із гігієною та господарством, а головне – спілкуються й підтримують емоційно. Усього Український Червоний Хрест має понад 3000 підопічних у таких програмах по країні, надаючи не лише матеріальну, а й психологічну підтримку самотнім літнім.
Інші благодійні організації (Caritas, соціальні фонди, міжнародні агентства) також розгорнули патронажні програми. У багатьох прифронтових громадах формуються «соціальні автобуси» чи мобільні бригади волонтерів, які в регулярних маршрутах перевіряють стан здоров’я та забезпечують хоча б мінімальні потреби старших. Наприклад, у запорізькому селі Кушугум місцева влада за підтримки U-LEAD створила простір для спілкування і навчання пенсіонерів: там літніх навчають користуватися мобільними телефонами та комп’ютерами, оплачувати онлайн комунальні послуги, записуватися на медичні обстеження. Як зазначив очільник громади, це «місце, де наші мешканці відчувають турботу та знаходять новий сенс життя».
Медична допомога також виходить за межі класичної мережі: у низці областей діють мобільні медбригади. Склад таких команд – сімейний лікар, медсестра і водій – дозволяє виїжджати в найвіддаленіші громади і проводити первинні огляди з базовою діагностикою. Так, у Херсонській області з початку року Український Червоний Хрест запустив три таких бригади, які за місяць надали понад 600 консультацій місцевим мешканцям, включно з людьми похилого віку та внутрішньо переміщеними. Це критично важливо в громадах, де обстріли чи зруйноване дорожнє сполучення: мобільні медбригади вимірюють тиск, перевіряють цукор і кисень у крові, а в разі потреби скеровують пацієнтів до лікарень. Такі виїзди за підтримки міжнародних донорів стають інструментом життєвої допомоги там, де офіційний доступ до медичних послуг ускладнений або й неможливий.
Читайте також:
Чотири роки війни в Україні. Як змінилося життя дітей і відповідь гуманітарних організацій
Проблеми доступу до допомоги
Попри ініціативи влади та НУО, доступність соціальної та гуманітарної допомоги для літніх залишається проблемним. По-перше, бюрократичні бар’єри: попри спрощення вимог, деякі старші досі не знають про свої права чи не мають документів (паспорт часто втрачено у евакуації), тому не можуть ініціювати отримання послуг. По-друге, фінансування: Чергові звіти показують скорочення масштабів допомоги від міжнародних донорів, які дедалі більше спрямовують ресурси на ремонт інфраструктури, відбудову житла, розвиток економіки. Як наслідок, багатьом громадам бракує коштів навіть на мінімальні соціальні виплати або для запуску власних програм «з нуля».
Не вирішеною лишається і проблема нестачі соціальних працівників. В умовах війни їхніх функцій побільшало – від кризових інтервенцій до психологічної реабілітації – але кадри і можливості місцевих служб не встигають за зростаючим попитом. Дослідження прифронтових громад засвідчили: старі будівлі соцслужб нерідко пошкоджені, обладнання застаріле, і навіть авто для соціального таксі часто відсутнє. Через це частина людей похилого віку фактично залишається відрізаною від допомоги, хоча формально вона «є» на папері – реальна підтримка потребує допомоги волонтерів чи небайдужих сусідів.
Нарешті, суцільним викликом є психологічний аспект. Багато проєктів з підтримки старших мають ситуативний характер і не вирішують глибинної самотності та травм. За словами аналітиків, в усіх громадах-партнерах немає штатних психологів для пенсіонерів, а волонтерські акції з психологічної реабілітації часто бувають одноразовими. Тому підтримка прифронтових громад дедалі більше переходить у сферу довгострокових соціально-психологічних програм і інтеграції у суспільні проєкти – від відкриття клубів за інтересами до навчання навичкам виживання в кризі.
Читайте також:
Чотири роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну