Найпоширеніше, з чим стикаються батьки, — це плач. Він просто всюди, бо є універсальною реакцією дитини на будь-які відчуття: від приємних до неприємних. (Так-так, ми плачемо не тільки від болю/суму/образи, але й від радощів). Частина сліз є рефлекторними — через подразнення слизової ока. Як психофізіологічний процес сльози виникають тоді, коли ми переживаємо сильні емоції. І це унікальна людська реакція — у тварин її немає.
Ні для кого не секрет, що плакати корисно. Та сама фраза, яку нам казали в дитинстві: «поплачеш — легше стане» — насправді дієва.
Сльози запускають роботу парасимпатичної нервової системи, яка заспокоює й знижує рівень стресу. Коли дитина плаче, а батьки її пригортають чи заспокоюють — у неї виділяється окситоцин, гормон прив’язаності. Він, своєю чергою, зменшує виділення кортизолу — гормону стресу. Його також знижує глибоке дихання, яке виникає під час плачу. Через сльози ми позбавляємося надлишку адреналіну, який накопичується в тілі, знімаючи таким чином напругу. «Поплачеш і все пройде» – сльози діють як легкий природний анальгетик, тому цілком нормально, плакати, коли щось болить, бо він дійсно зменшує відчуття болю.
Під час плачу виділяються й ендорфіни, які роблять людину спокійнішою, поліпшують її настрій. І це ще не все. Плач виконує й фізіологічну функцію: сльози зволожують і очищають очі. Тож, як бачите, роль плачу – вже ого яка важлива.
До речі, на процес плачу впливають і гормони. У жінок вищий рівень пролактину, тому вони більш схильні до плачу. У чоловіків переважає тестостерон, і він зменшує потребу проявляти емоції через сльози. Саме тому чоловіки плачуть рідше. Цікаво, що з віком рівень тестостерону знижується, і тому літні чоловіки можуть плакати частіше, ніж у молодості — хоча раніше це було для них «нехарактерно».
Є дослідження, які показують: плакати 1–2 рази на тиждень корисно для здоров’я. Це збільшує тривалість життя, адже допомагає зменшити вплив стресу й легше долати труднощі.
Люди, які хронічно стримують плач, накопичують внутрішнє напруження. Воно нікуди не зникає. А може «вийти» підвищенням артеріального тиску, спричинити напругу в м’язах, головний біль або інші психосоматичні прояви і хвороби.
Читайте також:
Як емоції формують дитинство та чому їх не можна ігнорувати
Сльози – маніпуляція дітей?
Дитячі сльози ніколи не бувають «просто так». Найчастіше вони виникають коли дитині боляче, вона засмутилась, образилась, розлютилась, щось пішло не так або вона не отримала бажаного.
Сльози — це сигнал про потребу в турботі. Діти ще не вміють самостійно заспокоювати себе, і саме тому їм потрібні дорослі. Через плач дитина з нами спілкується. Вона каже буквально чи поведінкою, що їй не так, що їй складно, що вона не справляється, чи навпаки перезбуджена від того, що радіє своїм успіхам.
Чи є плач маніпуляцією? Може бути так, і – ні. Залежить від того, як ми реагували на плач. Памʼятаєте, дитина не здатна до маніпуляцій до віку 4-5 років (просто тому, що частинка мозку, яка відповідає за цю властивість ще недозріла). Але іноді діти можуть таки «маніпулювати слізьми», намагаючись розчулити дорослих і домогтися свого. Це відбувається тоді, коли нами встановлені рамки, ми розсовуємо через те, що не можемо витримати плач. Тобто зникає послідовність наших дій. Тут ми їй забороняємо щось, а через 2-3 хв на фоні різкого плачу поступаємося і все ж віддаємо бажане. У цей час дитина запамʼятовує: «ага, плакатиму більше, сильніше, мама/тато поступиться рано чи пізно». Сльози не повинні розсувати рамки. Дитина може не погоджуватися на заборонене, плакати, а ми — поспівчуваємо їй, визнаємо її почуття й намагаємося знайти компроміс чи встановити домовленість.
Плакати чи не плакати хлопчикам?
Жінки плачуть у середньому близько 6 разів на місяць, тоді як чоловіки — лише 1–3 рази. І навіть тривалість плачу різниться: чоловіки зазвичай плачуть 1–3 хвилини, тоді як жінки — 5–6 хвилин.
Цікавий момент, що коли плаче немовля, ми реагуємо на нього однаково — незалежно від того, хлопчик це чи дівчинка. Але щойно малюк підростає, з’являються «гендерні правила»: «ти ж хлопчик, не плач», «сильні хлопчики не плачуть», «плач = слабкість».
Хоча потреба в плачі — абсолютно однакова. Хлопчикам так само потрібно плакати, як і дівчаткам. Плач — це природний механізм, а не ознака слабкості.
Бо такі заборони, як «хлопчики не плачуть», призводять до того, що дорослі свідомо стримують плач хлопчиків, фактично забороняючи їм проявляти природні емоції. У результаті багато дітей закриваються, а в дорослому віці – не знають, як обходитися зі своїми емоціями, не розуміють власних потреб, а навчене стримування плачу переходить у психосоматичні хвороби. Крім того, хлопчикам нерідко насаджують почуття сорому за плач і страх бути викритими у «слабкості». І коли раптом дорослий чоловік заплаче, він назве це «хвилинною слабкістю» — наче емоційність потрібно приховувати або за неї варто вибачатися.
Читайте також:
Виховання без травм: що справді працює і чого варто уникати
Реакція дорослих на плач
Проводили опитування батьків, як вони реагують на плач дітей віком 3–6 років:
- 23% кажуть, що дитячий плач нервує і викликає сильне роздратування;
- 17% вважають, що плач — звичне явище і не звертають на нього увагу;
- 42% зазначили, що можуть впоратися із ситуацією, коли дитина плаче;
- 18% визнають, що мають серйозні труднощі зі сприйняттям дитячого плачу: вони самі плачуть рідко, вважають сльози проявом слабкості та засуджують дитину за те, що вона плаче.
Люди еволюційно схильні швидко реагувати на тих, хто плаче, тому сльози, ймовірно, стали способом показати іншим, що нам потрібна підтримка, увага й турбота. Плач допомагає налагоджувати стосунки з оточенням: коли ми бачимо чиїсь сльози, нам природно хочеться втішити, заспокоїти, зробити так, щоб людина перестала плакати. Але якщо батьки втомлені, виснажені, заклопотані, не виспалися чи мають свої переживання, плач може викликати роздратування, злість, бажання як найшвидше його припинити, знецінення, ігнорування чи критик. А опісля – почуття провини за скоєні вчинки, наприклад, що нагримали, не стерпіли.
Часто дорослих може дратувати дитячий плач, бо всередині він ніби торкається власних дитячих спогадів самого дорослого, часто неусвідомлених. Такого дорослого у його дитинстві не чули, відштовхували, не заспокоювали, ігнорували чи забороняли плакати. І зараз, коли його дитина плаче, він інстинктивно хоче «відгородитись», щоб не повертатися у той самий болісний стан. Тому плач стає нестерпним — він активує нашу власну, колись непрожиту самотність.
Через це дорослі намагаються якомога швидше «вимкнути» плач — зробити так, щоб його просто не чути. Це можна легко помітити деяких бабусь/дідусів: вони часто прагнуть заспокоїти дитину будь-яким способом.
Бо витримати частий плач – справді важко. Ми втомлені, виснажені, не завжди в ресурсі, у постійному напруженні, без належної підтримки від близьких. Наприклад, після насиченого робочого дня, навчання, побутових справ, коли забираю дитину з садка, мені хочеться просто тиші. Побути кілька хвилин наодинці. Але реальність інша — дитині потрібна увага, контакт, часом саме в той момент, коли я мрієш тільки про те, щоб ніхто не чіпав. Ще пригадую, як мене сильно злив плач. Спершу я думала, що це просто «мені важко» витримати плач. Але коли почала розбиратися, зрозуміла: справа була у втомі. Мій графік був настільки щільним, що не залишав мені жодної хвилини відпочинку. У таких умовах природньо реагувати на плач роздратуванням.
Буває, що плач забороняють.
«Не хнич», «перестань скиглити», «не перестанеш плакати, не дам тобі мультиків», », «замовкни», «витри сльози» – це заборона дитині відчувати і проживати свої емоції. У цей момент дитина або замовкає від переляку, або плакатиме «в себе», ковтаючи сльози, або навпаки — починає ридати ще сильніше.
Запускається схема: емоція + сльози → заборона → відкидання почуттів.
Дитині передають сигнал: «плакати — погано», «твоя реакція неправильна», «очікую від тебе чогось іншого». І тоді емоції витісняються — а не проживаються.
Ігнорування не навчає дитину нічому корисному. Коли дитина плаче, а батько чи мати демонстративно відходять із фразою «поплаче — заспокоїться», дитина залишається сам на сам із сильним стресом. Для неї це як покарання: «зі мною не говорять», «мене покинули», «я плачу, мене залишають, значить мене не люблять», «я щось роблю не те, батьки карають, значить плач – це погано».
Ігнорування, покарання за сльози або покарання самої дитини можуть призвести до глибоких психологічних травм, які проявлятимуться й у дорослому житті.
Часом дорослі намагаються одразу «вирішити» ситуацію: кажуть «не плач», дають цукерку, обіцяють нову іграшку, намагаються швидко відвернути дитину. Такі дії транслюють: «не переживай, зараз усе буде добре», і швидкі заміни негативних емоцій чимось солодким, веселим або захопливим. Але така заміна, як і заборона плачу, не дозволяє дитині прожити емоцію.
Не намагайтеся повністю оберігати дитину від плачу. Світ не ідеальний — інколи бувають втрати, розчарування, болючі моменти. Плач — це природна реакція, яка допомагає впоратися з переживаннями.
Тому важливо запустити терпіння: дати дитині час трохи поплакати і прожити свою ситуацію, але не на одинці і коментуючи, що з ею відбувається.
Що робити з плачем?
Наше завдання — розпізнати, що стоїть за цією реакцією, і підтримати.
Головне — ніколи не забороняти дитині плакати. Бо плач — це її мова. Забороняючи, ми фактично вимикаємо для неї безпечну комунікацію. І тоді, коли вона виросте, не дивуйтесь, що в підлітковому віці з неї не можна буде витягнути навіть слова — вона просто навчилася мовчати.
Тілесний контакт (обійми) дає дитині відчуття безпеки: що все в порядку, що поруч є дорослий, який сильний, надійний і не покине. Через дотик дитина розуміє — на цього дорослого можна покластися, він прийде на допомогу й підтримає.
Читайте також:
Ідеальний стандарт мами — це вигадана мама
