Як продюсерка Нового Каналу стала директоркою громадської організації, аби реформувати шкільні уроки фізкультури, і що з цього вийшло — в інтерв’ю засновниці JuniorS Марії Павлічук для HMH.
— Яким був ваш професійний шлях до JuniorS?
— Я 18 років пропрацювала на Новому Каналі — спершу адміністратором, потім продюсером. Дуже його любила, вважала, що працюватиму там віки вічні і зовсім не хотіла змін. Але я вважаю, що публічна особа не може існувати без свого соціального внеску. Мріяла поєднати дітей і спорт. А ще щоб це робив Олександр Педан, бо його обожнювали діти. Але він сказав, що я теж мушу стрибнути в цей проєкт. Хоча в мене на той момент і так було все чудово — Новий канал, продюсерство, робимо класні програми “Ревізор”, “Гордість країни”… Які ще зміни? А тепер взагалі не зрозуміло, чий це більше проєкт — мій чи Педана. Бо для мене зараз це робота 24/7.
Якийсь час запитувала себе, в чому тут моя історія? Але вона знайшлася досить швидко. Я все життя обожнювала дітей. Пам’ятаю, що коли ми випускалися з дитсадка, усіх питали, хто ким хоче стати. А мені хотілося стати людиною, яка опікується дітьми. У 7 років я знала, що найвпливовіша людина, яка може керувати великою кількістю дітей, це завідувачка дитсадка. Тому я сказала, що хочу нею стати. Усі були в захваті, мені подарували квіти, завідувачка розплакалася. До речі, в цей садочок зараз ходять мої діти. І, власне, коли я почала працювати у JuniorS, то зрозуміла, що це моє. Тому я абсолютно кайфую від того, чим займаюся.
— Розкажіть детальніше про поєднання діти+спорт. Що це означало для вас на початку створення організації JuniorS?
— Ми в JuniorS не сприймаємо слово спорт буквально, як шлях на Олімпіаду. Для нас спорт — це активні ігри та насамперед активне дитинство, як у часи, коли не було гаджетів, війни, Covid і всього іншого. Коли діти грали у дворі й розвивалися через рух.
Для мене головна мета нашої організації — вибороти простір для дитинства.
Хоча нашою найпершою місією було зробити шкільні уроки фізкультури цікавими і доступними. Для того, аби діти не “забували” форму, а батьки не купляли їм фейкові довідки. Навпаки, щоб діти казали “клас, сьогодні фізра!”.
Основою нашої громадської організації є спільнота вчителів фізкультури по всій Україні. Це понад 400 вчителів JuniorS, які сповідують наші цінності й реалізують нову модельну програму в школах. При чому це вчителі різного віку — від 20 до 60+. У головній команді в нас близько 15 людей (вона поступово росте), а мережа тренерів, які працюють з нами складає понад 100 осіб.
— Як повномасштабне вторгнення змінило вектор вашої діяльності?
— Ми замислилися, як піклуватися не лише про фізичний, а й про психологічний стан дітей. Усі нинішні проєкти спрямовані на зменшення тривожності дітей. А ще війна розширила нашу команду, так би мовити, децентралізувала її. У Києві в нас мало людей, вони розкидані по різних точках країни — Львів, Ковель Харків, Чернігів, Черкаси, Запоріжжя, Одеса. Я ще на телебаченні зрозуміла, що кияни часто пасуть задніх, а регіони набагато завзятіші.
— Чи комунікуєте з МОН?
— Так, ми у перші роки існування підписали меморандум із МОН і заявили, що мінятимемо програму фізкультури. На це пішло 4 роки. Але виявилось, що половина вчителів фізкультури досі не знають, що програма змінилась! Це робота в регіонах, конкретно з кожним мером та начальником освіти, директором школи. Це багаторівнева історія, де кожен рівень важливий. Я вже жартую, що ми обросли меморандумами. Вони просто сиплються на нас з усіх боків (сміється)! У нас є меморандуми зі школами, з місцевою владою, з губернаторами, міністерствами, бізнесами.
— Хто ваші головні партнери?
— Як люди з телебачення у пошуках партнерів ми одразу пішли до бізнесу. Найперше — до “Моршинської”. Це була класна історія. Ми прийшли, сказали, мовляв, давайте щось робити. Вони відповіли “подумаємо”. Але це “подумаємо” необнадійливо прозвучало. Однак через якийсь час вони сказали нам: “Окей, давайте працювати. Але у вас жахливий логотип. Якщо ми попрацюємо над ним, то готові зробити з вами колаборацію, створити пляшку JuniorS і платити вам роялті 2% на розвиток шкільного спорту”. Ця колаборація існує досі.
Також ми тісно співпрацюємо з UNICEF. А ще в нас дуже нестандартне партнерство з “Укрзалізницею”. Вони, мабуть, єдині, з ким у нас не підписаний меморандум (сміється), бо їхній голова ненавидить меморандуми. Каже, вони ставлять хрест на роботі. У 2022 році ми спільно створили тимчасовий прихисток для людей, які втратили домівки.
Мабуть, найбільше, чим ми можемо пишатися, це спортивна зона JuniorS на центральному вокзалі Києва у межах великої дитячої зони Iron Land. Вона розроблена за нашими принципами – в дитини має бути вибір. Це, до речі, стосується й уроків фізкультури — на кожному уроці повинно бути щонайменше три види спорту на вибір.
З цікавих колаборацій можу назвати “Нову Пошту”. З 2019 року ми долучаємося до їхніх напівмарафонів для дорослих, але з дитячими забігами. Дітки біжать, наприклад, 100 метрів або 500, залежно від віку, і кожному з них дають медаль. У мого молодшого сина ці медальки досі висять над ліжком. Ця нагорода важлива, бо означає, що кожен — переможець, адже ми щодня перемагаємо самих себе. Це дає наснагу рухатися вперед і в житті, і в спорті.
Бо зараз я міркую, як дати дітям розуміння, що поразка – це не кінець.
— З якими труднощами зустрічаєтесь під час реалізації своїх проєктів?
— Я нещодавно відповідала на це запитання на форумі перед молоддю. Там було багато спікерів від різних київських організацій і молодь із регіональних громад. І от ці спікери почали як один розказувати, що в них немає труднощів, “та ми взагалі усе без проблем вирішуємо, усе добре — і з владою, і з цим, і з тим…”. І десь після третього спікера я побачила в очах цієї молоді “окей, ми нікчемність, якщо у нас нічого не виходить з першого разу”. Тому взяла мікрофон і розповіла, що коли ми починали JuniorS, взагалі нічого нормального не було. Нас виганяли з кабінетів, не сприймали серйозно (навіть попри медійне лице Педана).
Зараз наш виклик — це основний продукт, з яким ми хочемо асоціюватися в закладах освіти. Це клуб JuniorS. Тобто ми із суто громадської організації поступово переходимо в соціальний бізнес. Половину вартості занять у клубі оплачують батьки, а для решти фінансування ми маємо знайти соціального інвестора.
— А загалом які у вас шляхи фінансування?
— Під час війни вони змістилися більше в бік іноземних фондів. Але ми хочемо розвернути їх у бік українського бізнесу.
— Які плани на майбутнє?
— Розвинути мережу клубів JuniorS. Зараз це пріоритет.
— Ви згадували, що самі регулярно займаєтесь фізичною активністю. Які це напрямки?
— Я не зможу похизуватися, як Саша Педан, вейкбордингами, кайтингами, підніманнями на Монблан і так далі. Мені ближче щось більш приземлене — бадмінтон, сквош. Також люблю флай-йогу. І загалом помічаю, що через кожен вид спорту можна розвинути в собі нові якості, бо вибудовуються нові нейронні зв’язки.
— Яка ваша улюблена книга?
— Зараз це книга, яку мені подарував член правління “Укрзалізниці”, а написала моя знайома Марічка Паплаускайте, “Потяг прибуває за розкладом”. Книжка, над якою я ридаю.
— Якими людьми надихаєтесь?
— Патріотами моєї країни, які попри втому продовжують щось робити задля перемоги. Це не тільки військові — це і вчителі, і волонтери, і міністри чи їх заступники. Зараз їх дуже багато.
