Нові реалії війни оголили хронічні проблеми в громадах України. Дослідження, проведене у жовтні-листопаді 2025 року в Київській, Черкаській, Чернігівській, Кіровоградській та Дніпропетровській областях у рамках проєкту Української Освітньої Платформи спільно з Kerk in Actie, показало: місцевим жителям гостро бракує безпечної освіти для дітей, дієвого захисту прав дитини та доступної психологічної підтримки. Опитані фахівці й батьки з різних куточків цих регіонів відверто розповіли про буденні виклики: уроки під звуки сирен без укриттів, боротьбу з емоційним виснаженням родин, нестачу педагогів і психологів, дітей, змушених гратися вдома через відсутність гуртків. Ці проблеми набули системного характеру та потребують уваги на всіх рівнях влади і суспільства. Але попри труднощі, громади не опускають рук – вони самі шукають рішення і готові долучатися до змін.
Читайте також:
Це покликання. Як волонтерство стало частиною життя лікарки Наталії Кириці
Освіта: школи без укриттів і вчителів
Небезпека у школах. Війна перетворила звичайний шкільний день на випробування. У багатьох громадах школярі й вчителі не мають належних бомбосховищ. Наприклад, на Кіровоградщині більшість шкіл досі без укриттів, тож навчання переривається тривогами. У громадах Дніпропетровської області першочерговою потребою називають облаштування сховищ, особливо в дитсадках, адже без цього садочки і школи не можуть стабільно працювати. Навіть у відносно безпечних районах Київщини питання укриттів залишається актуальним. Крім того, прифронтові громади страждають від перебоїв електропостачання – без світла неможливе ані очне, ані онлайн-навчання. Це все підсилює освітню нерівність між центрами та периферією.
Перевантажена інфраструктура. Попри велику кількість освітніх проєктів у столиці, навіть там школи не витримують навантаження через притік нових мешканців. У Бучанському районі на Київщині, за словами місцевої жительки, «одна школа на три тисячі дітей» – класи переповнені, а матеріальна база застаріла. У віддалених селах ситуація ще критичніша: часом там узагалі немає школи чи садка. «…нема ні школи, ні садочка… є бібліотека, вона дуже стара», – описує реалії мешканка Менської громади на Чернігівщині. Тож дітям із сіл доводиться долати кілометри до опорних закладів або ж залишатися вдома, втрачаючи можливість повноцінного навчання і спілкування з однолітками.
Кадровий голод і вигорання. Якість освіти страждає від нестачі педагогів та фахівців. У кожному регіоні бракує вчителів, дефектологів, логопедів і психологів. Низькі зарплати й постійний стрес призвели до відтоку кадрів, а ті, хто лишився, перевантажені. «Дуже важко батькам просто знайти логопеда… Їх фактично немає», – ділиться вимушена переселенка з Дніпропетровщини. У дитсадках панує “криза дошкілля”: вихователі працюють у режимі виживання, без ресурсів і підтримки, виснажені бюрократією та воєнними реаліями. Навіть мотивованим педагогам потрібна допомога – громади просять програми супервізії та запобігання професійному вигоранню для тих, хто щодня опікується дітьми.
Втрачені навички дітей. Освітяни помічають тривожні тенденції у розвитку учнів. Через дефіцит уваги фахівців і постійні стреси погіршуються мовленнєві навички та жива комунікація дітей. Вчителі Черкащини пов’язують це як із нестачею логопедів і психологів, так і з тим, що гаджети все частіше замінюють дітям живе спілкування. Особливо страждають наймолодші – початкові школи потребують більше розвивальних програм, гуртків та спортивних секцій, щоб надолужити соціалізацію малечі після років карантину і війни. У Київській області фіксують і проблему транспортної доступності: довезти дитину з інвалідністю до спеціалізованої школи чи гуртка – цілий квест. Водночас у громадах з’являється розуміння, що школа займається не тільки навчанням, а й психологічною підтримкою та безпекою. Ідея багатофункціональних укриттів, які слугують і класом, і місцем психологічного розвантаження, знаходить відгук у прифронтових районах.
Читайте також:
Гроші ходять за вчителем. Що по світі про те як працюватиме новий механізм фінансування освіти
Захист дітей: безпечний простір і раннє реагування
Дозвілля під час війни. Діти і підлітки в опитаних громадах не мають достатньо безпечних місць, щоб проводити час поза домом. У селах Чернігівщини та Кіровоградщини фактично відсутні гуртки або спортзали – підліткам ніде зібратися, окрім як на вулиці. На Черкащині батьки б’ють на сполох: нестача контрольованих просторів штовхає молодь у неконтрольоване дозвілля або ізоляцію вдома. Проблема загострилася і через постійні повітряні тривоги. Дніпропетровські школярі значну частину дня проводять в укриттях, але й там для них не створено умов – немає спортивних або ігрових куточків, немає кому організувати активність. У результаті діти нудьгують і тривожаться у сховищах. Громади наголошують: потрібні молодіжні центри, гуртки, просто безпечні місця, де діти можуть гратися і спілкуватися.
Вразливі без інклюзії. Діти з особливими освітніми потребами та інвалідністю часто опиняються поза увагою. У сільських громадах для них майже нема умов – ані спеціального транспорту, ані безбар’єрних просторів. У Канівській громаді на Черкащині відсутність доступного транспорту фактично позбавляє таких дітей можливості відвідувати школу чи реабілітацію. На Кіровоградщині брак асистентів учителя і пандусів у школах створює бар’єри. Кияни кажуть про потребу формувати толерантне середовище в школах, аби особливі діти не стикалися з упередженнями. Без інклюзії й підтримки ці хлопчики та дівчатка ізольовані від однолітків, а їхні батьки залишаються сам на сам із проблемами.
Соціальні служби: реактивні замість превентивних. Війна й переселення ускладнили роботу служб у справах дітей. Фахівці визнають, що не встигають працювати на випередження. У двох громадах Черкаської області вказали на слабкість системи раннього виявлення проблем. Нерідко випадки насильства чи неблагополуччя в родині спливають лише тоді, коли ситуація виходить з-під контролю. Соцслужби часто працюють “по зверненню”, а не превентивно, – зазначають учасники обговорень на Черкащині. На Дніпропетровщині акцентують на необхідності системної роботи з випадками домашнього і гендерно зумовленого насильства щодо дітей – потрібні інструменти, щоб психологи і соцпрацівники вчасно розпізнавали такі ситуації. Шкільні педагоги теж потребують підготовки: у прифронтових школах загострився булінг, зросла агресія на фоні стресу. В громадах запитують про програми протидії цькуванню та психологічну підтримку прямо в школах. Коли дитина отримує допомогу вчасно – чи то в ситуації насильства, чи з проблемами поведінки – це запобігає набагато серйознішим наслідкам у майбутньому.
Батьки як частина рішення. В усіх регіонах підкреслюють роль сім’ї. Фактично, багато проблем “ростуть” із дому, тому без роботи з батьками захист дітей буде неповним. У фокус-групах звучала думка: без зміни батьківської позиції та залученості жодні інституційні зусилля не дадуть повного ефекту. Це спонукало громади вимагати більше програм, які допоможуть мамам і татам стати кращими вихователями – від консультативної підтримки психологів до просвітницьких тренінгів з ненасильницького спілкування. На Чернігівщині та Кіровоградщині наголосили, що батькам потрібна і емоційна підтримка, і практичні “передишки” – тимчасовий догляд за дітьми, щоб дорослі могли вирішити свої справи чи просто перепочити. Війна виснажила цілі родини, тож підтримка має надаватися комплексно: і дітям, і їхнім опікунам.
Читайте також:
Вторинка чи новобудова. Що обирають переселенці у Рівному
Психосоціальна підтримка: життя зі стресом
Хронічний стрес і травми. Емоційний стан людей – одна з найболючіших тем для всіх громад. У прифронтових районах Дніпропетровщини та Чернігівщини мешканці живуть під загрозою обстрілів, що останнім часом лише посилилися. Постійна тривога, втрати близьких, невизначеність – усе це призводить до хронічного стресу, тривожності і виснаження людей. Особливо вразливі родини військовослужбовців та переселенці, які втратили дім. Психологи кажуть про своєрідну “другу хвилю” травматизації: після першого шоку 2022 року настало накопичення втоми у 2023–2025 роках. Люди виснажені морально і фізично, тож потреба у психосоціальній підтримці неухильно зростає.
Дефіцит психологічної допомоги. Попит на послуги психологів сьогодні колосальний – і дорослим, і дітям потрібна кваліфікована підтримка. У цьому всі п’ять областей одностайні: фахівців бракує катастрофічно. Причому йдеться не лише про кількість, а й про кваліфікацію. Як зазначили в Черкаській області, потрібні спеціалісти, котрі вміють працювати з травмою, втратами та поведінковими труднощами. У Дніпропетровських громадах підкреслюють нестачу сертифікованих психологів і вузькопрофільних терапевтів – логопедів, сурдологів, травматерапевтів, консультантів з роботи з ВПО та постраждалими від насильства. За таких умов черги до наявних психологів розписані на місяці вперед, а сільські мешканці часто взагалі не мають до кого звернутися. Волонтери та соціальні працівники пропонують рішення – виїзні бригади психологічної допомоги. На Чернігівщині та Кіровоградщині є запит, щоб фахівці систематично виїжджали в дальні села. А на Дніпропетровщині говорять про впровадження “мобільних форматів підтримки” для віддалених населених пунктів. Поки що такі практики радше виняток.
Люди не знають, куди звертатися. Ще одна перешкода – інформаційний вакуум та стигма. Попри наявність у деяких громадах безкоштовних послуг, мешканці часто не володіють інформацією про наявні сервіси і маршрути допомоги. Наприклад, у столичному регіоні при великій кількості проєктів підтримки люди губляться і не знають, де шукати потрібну послугу. В сільській місцевості це поєднується ще й із недовірою до “чужих” спеціалістів та страхом осуду. Так, у громадах Чернігівщини досі доводиться долати стигму щодо звернення по допомогу до психолога. Літні люди потребують елементарної цифрової грамотності, щоб записатися на консультацію онлайн або дізнатися розклад роботи спеціаліста. Отже, окрім власне надання послуг, необхідно налагодити їх промоцію і просвіту: щоб кожна родина знала, куди можна прийти зі своєю бідою і не боялася це зробити.
Комплексний підхід і опора на громаду. Висновки дослідження зводяться до спільного знаменника: проблеми освіти, захисту дітей і психологічного благополуччя тісно переплетені та вимагають системних рішень. У п’яти областях, попри різні масштаби руйнувань чи ресурсів, громади стикаються зі схожими викликами – від кадрового виснаження до перевантаження соціальної інфраструктури. Водночас кожен регіон має свою специфіку. Столичний – величезний притік переселенців і нерівномірний розвиток передмість. Придніпров’я – розкидані периферійні громади, яким бракує базових сервісів. Але скрізь люди прагнуть стабільності: стабільних, структурованих і регулярних сервісів, що будуть доступні і в місті, і в селі. Для цього потрібні довгострокові рішення на рівні місцевої влади і держави, партнерство з громадським сектором та донорами, інвестиції в людей – в їхню освіту і мотивацію працювати в громадах. Важливо будувати ці рішення разом із самими людьми. Як показало дослідження, мешканці хочуть бути долученими: вони готові брати відповідальність, самоорганізовуватися, створювати батьківські ініціативи чи групи підтримки. Ця нетипова, але помітна риса може стати точкою опори для нових програм розвитку – програм не для громади, а разом із громадою.
Читайте також:
Всесвітній день боротьби з ВІЛ/СНІД. Чому українці 55+ у зоні ризику та як війна змінила боротьбу з ВІЛ