Наталія Кириця – педіатриня та інфекціоністка, яка знайшла своє покликання у волонтерському русі. Перші думки про волонтерство з’явилися в неї ще задовго до війни. Наталія згадує свій досвід під час пандемії COVID-19, коли до їхнього медзакладу завітали представники Українського Червоного Хреста навчати користуванню засобами індивідуального захисту. Тоді, каже вона, все виглядало навіть дещо серьйозно: гості дотримувалися дистанції у метр і дуже ретельно показували усі процедури. Втім, саме тоді Наталія відчула інтерес: «Мені на той момент це здавалося дуже гіперболізованим… але я зрозуміла, що це цікаві люди», – пригадує вона. Пізніше, із початком повномасштабної війни, бажання долучитися до волонтерства лише зміцніло. Наталія вирішила, що настав час діяти. У 2023 році її прийняли до лав волонтерів. Так вона остаточно увійшла в волонтерський рух, реалізувавши давню мрію допомагати людям в кризові моменти.
Мотивація і драйв швидкого реагування
Чому, маючи лікарську практику, Наталія все ж обрала ще й волонтерство? За її словами, робота лікаря-педіатра, хоча й пов’язана з відповідальністю та стресом, не давала їй того рівня «драйву», який вона віднайшла у волонтерстві. «Моя робота пов’язана з ризиками і критичними ситуаціями. Але це трошки менше драйву, ніж коли ти волонтер, тим більше – член загону швидкого реагування», – пояснює Наталія. У волонтерстві вона відчула себе більш реалізованою, особливо в екстрених виїздах. На відміну від планомірної лікарської роботи, де завжди є час обміркувати рішення, волонтерська діяльність нерідко вимагає миттєвої реакції і зібраності тут і зараз. Це додало їй відчуття значущості моменту. Наталія зізнається, що у швидкому реагуванні вона розкривається сповна і навіть професійно зростає, отримуючи новий досвід в польових умовах.
Читайте також:
Гроші ходять за вчителем. Що по світі про те як працюватиме новий механізм фінансування освіти
Волонтерські будні: гуманітарні місії та надзвичайні ситуації
У своєму волонтерському житті Наталія поєднує дві різні ролі. З одного боку, вона є волонтеркою Вишгородської міськрайонної організації Українського Червоного Хреста. Ця робота спокійніша і передбачає безпосередню допомогу бенефіціарам ь: від сортування одягу в “Банку одягу” до видачі продуктових наборів та підтримки внутрішньо переміщених осіб. Волонтерка зазначає, що тут важливо вміти вислухати та емоційно підтримати людину. З іншого боку, Наталія входить до складу загону швидкого реагування – підрозділу, який виїжджає на надзвичайні ситуації. Ця сторона волонтерства сповнена екстриму: «В загоні швидкого реагування все відбувається в моменті. Отримали інформацію, швидко зібралися, вдягли все необхідне – і поїхали на місце події», – розповідає вона. Окрім реагування на надзвичайні ситуації, загін виконує й інші завдання: транспортування людей з числа маломобільних груп населення, чергування на масових чи спортивних заходах для оперативного надання допомоги масових заходів. Фіксованого графіка волонтер не має – усе відбувається за потребою. «Сталого графіку немає. Ми діємо зараз, у моменті, за потребою», – з усмішкою зазначає Наталія.
Баланс між роботою, сім’єю та допомогою
Поєднання кар’єри лікаря, сімейного життя і активного волонтерства здається майже неможливим, але Наталія є прикладом того, як за бажання знайдеться час на все. «Для всього можна знайти час, якщо є бажання. Все можна правильно розподілити, щоб ніде не вигоріти.», – переконана вона. Основну частину дня забирає її робота в лікарні та університеті, однак і на волонтерство Наталія виділяє час настільки, наскільки це потрібно, не відчуваючи себе виснаженою. Її секрет – раціональне використання часу та чітка пріоритизація. Волонтерка зізнається, що інколи хотіла б присвятити ще більше сил допомозі, але завжди тримає баланс, щоб не нашкодити ні професійній діяльності, ні особистому життю.
Родина підтримує її покликання. Чоловік Наталії, хоч і не є волонтером, але за можливості допомагає їй у деяких волонтерських задачах.. Вона залучає його до посильної роботи, наприклад, він бере участь у локальних заходах тощо. Проте характер у чоловіка дещо інший, усміхається Наталія: якщо члени загону швидкого реагування здатні діяти в критичній ситуації, відкинувши емоції, то її чоловік – радше аналітик, який любить все обдумати. Тому масштабних екстрених виїздів він уникає. Син подружжя ще замалий, щоб волонтерити, але Наталія сподівається, що власним прикладом надихає і родину, і колег долучатися до добрих справ.
Читайте також:
Всесвітній день боротьби з ВІЛ/СНІД. Чому українці 55+ у зоні ризику та як війна змінила боротьбу з ВІЛ
Емоційні випробування волонтера
Робота волонтера під час війни – це глибокі емоційні переживання. Наталії доводилося стикатися з історіями, що залишають відбиток назавжди. Один з найважчих напрямків – допомога евакуйованим цивільним із зони активних бойових дій. Їй не рідко випадає зустрічати евакуаційні потяги, супроводжувати людей, які залишаються без домівок і змушені їхати в нікуди. «Вони здебільшого з одним пакунком їдуть і кидають все, – каже волонтерка про таких переселенців. – Спочатку ці люди ставляться до нас з пересторогою, відчужено. Їм здається: у вас тут все добре, що ви можете знати про горе? Але потім, коли ти з ними просто розмовляєш на різні теми, вони починають відкриватись». За фасадом стриманості приховані страшні втрати: дім, рідні місця, звичне життя. Коли ці люди розповідають свої історії, це важко пережити навіть досвідченому волонтеру. У такі моменти, зізнається Наталія, вона особливо гостро цінує прості речі – власну оселю, родину, можливість не бігти світ за очі. Після кожної такої зустрічі вона мусить виговоритися – приходить додому і ділиться побаченим з чоловіком, який мовчки вислуховує. Це своєрідна терапія, що допомагає їй не зламатися емоційно.
Ще один епізод, який назавжди залишиться в пам’яті Наталії, стався під час волонтерської місії на сході України. Вона згадує випадок, коли їхній команді доручили транспортувати пораненого військового. Він втратив обидві ноги, але всю дорогу тримався напрочуд бадьоро – жартував, запевняв, що дасть собі раду. «Він намагався бути дуже оптимістично налаштованим, розповідав, що все класно, я все розберуся, жартував», – описує той виїзд волонтерка. Однак у певний момент у чоловіка задзвонив телефон – телефонувала мама. Солдат раптом знітився: «Боже, а що я маю сказати? Як мені повідомити, що я… став калікою?» – процитувала його розгублені слова Наталія. Зібравшись з духом, хлопець взяв слухавку і тим самим веселим тоном почав говорити з матір’ю, ні словом не обмовившись про поранення. Та щойно дзвінок завершився, він заплакав. Наталія відвернулася, аби не бентежити його, і вперше за весь час волонтерства й сама не змогла стримати сліз. «Ніхто тих сліз не бачив, але це було дуже емоційно важко», – тихо додає вона. Подібні моменти – найбільший виклик для волонтера. Попри весь досвід і витримку, спілкування зі зламаними долями в самісінькому епіцентрі трагедії випробовує на міцність. Проте саме це, за словами Наталії, ще більше укріплює її рішучість допомагати далі.
Читайте також:
Як емоції формують дитинство та чому їх не можна ігнорувати
Місія «Схід»: допомога на лінії фронту
Особливе місце в діяльності Наталії займає місія «Схід» – це особлива місія Українського Червоного Хреста, спрямована на допомогу прифронтовим районам. Волонтерка з захопленням відгукується про колег, з якими їй довелося там працювати: «Це проєкт і люди, які в ньому є, – неймовірні люди. Я серйозно кажу, вони в мене викликають захоплення. Я пишаюсь тим, що знайома з кожним із них». Дехто з команди знаходиться на Сході ще з 2022 року, від початку повномасштабного вторгнення. Перші ротації волонтерів відбувалися ще тоді, коли значна частина Донеччини та деякі населені пункти Луганщини були під контролем України. Місія починалася з евакуації мирних жителів та доставки гуманітарної допомоги у прифронтові та деокуповані населені пункти. З часом спектр завдань розширився, волонтери почали евакуювати людей по всій країні. Йдеться про пацієнтів лікарень, мешканців пансіонатів для літніх людей, вихованців спеціалізованих інтернатів – словом, про тих, кого потрібно вивезти масово і з особливими умовами догляду. Наталія переказує історії колег про одну з найскладніших операцій – евакуацію дітей з психоневрологічного інтернату. Дорога була довгою і виснажливою: волонтери годинами тримали дітей на руках, бо ті прив’язувалися і плакали, відчуваючи тривогу й зміну обстановки. Усі зізнавалися, що це був важкий емоційний досвід для команди. Та попри напругу, волонтери завжди розповідають про свої пригоди з усмішкою та гумором – так легше впоратися з випробуваннями.
Місія «Схід» охоплює також евакуацію поранених із стабілізаційних пунктів до шпиталів та перевезення тяжкопоранених між медзакладами.
Формат цієї роботи – ротаційний: одна поїздка триває близько 16 днів, після чого волонтери повертаються на відпочинок і через два тижні знову вирушають на схід.
Читайте також:
Виховання без травм: що справді працює і чого варто уникати
Підготовка волонтерів і розподіл ролей
Щоб стати волонтером загону швидкого реагування Українського Червоного Хреста, замало лише бажання – необхідно пройти обов’язкове навчання і підготуватися до різних сценаріїв. Наталія розповідає, що кожен новобранець проходить базовий курс: «Кожен волонтер, перед тим як приступити до діяльності, має пройти навчання з першої допомоги, з першої психологічної допомоги, і, власне, ввідний курс волонтера – дізнатися, чим займається організація». Ці тренінги дають необхідні знання, аби людина могла безпечно й ефективно допомагати. Далі – постійне підвищення кваліфікації: в межах організації регулярно проводяться додаткові заняття, тренінги, відпрацювання навичок, тож волонтери невпинно вдосконалюються.
Особлива увага приділяється тому, щоб кожен займався своєю справою. Оскільки волонтерство – річ добровільна, ніхто нікого не змушує братися за непосильні завдання. Командири загонів добре знають сильні та слабкі сторони своїх підопічних. «Якщо знають, що в якогось волонтера є слабка сторона – наприклад, він не може спілкуватися з дітьми – то, звичайно, його не відправлять спілкуватися з дітьми. У нього є інша сильна сторона, і він буде корисніший в іншій роботі», – наводить приклад Наталія. Таким чином досягається подвійна мета: і волонтер почувається впевненіше на своєму місці, і допомога надається найкращим чином.
Загін швидкого реагування Українського Червоного Хреста у Київській області, в якому волонтерить Наталія, налічує близько 20 активних учасників – саме їх вона вважає справжньою командою однодумців. «Це люди, з якими ми довіряємо один одному… – але активних, з якими постійно зустрічаємося, це близько 20 людей. Дехто називає нашу команду родиною,». Кожен із цих двадцяти – мов маленька деталь великого механізму, яка забезпечує величезну спільну справу. Злагодженість і взаємопідтримка в команді допомагають долати будь-які труднощі. Звичайно, конфлікти інколи трапляються – всі ми люди з різними характерами. Але, за словами Наталії, важливо швидко згадати про спільну мету і вирішити непорозуміння. Часом достатньо перевести проблему в жарт або відкласти її до закінчення завдання, аби емоції вщухли. Врешті, спільна робота надихає і об’єднує, тож дрібні суперечки не заважають волонтерам рухатися вперед.
Читайте також:
“Люди дають мені надію”. Інтервʼю з незалежним гуманітарним консультантом Антуаном Терʼєном
Популярні напрями і молоді волонтери
Волонтерський рух пропонує багато напрямків – від екстремального порятунку у надзвичайних ситуаціях до тихої повсякденної допомоги. Український Червоний Хрест дозволяє кожному знайти справу до душі, незалежно від спеціальності чи характеру. Наталія підтверджує: «Напрямків дуже багато, і, що б тебе не цікавило, в тебе буде можливість реалізуватися» – було б бажання працювати.
Попри широкий вибір, молодь найбільше тягнеться до найбільш екстремальних завдань. За спостереженнями Наталії, серед новачків найпопулярнішим є загін швидкого реагування – туди хочуть потрапити всі, хто прагне драйву і дії. Багато хто, побачивши фотографії з місць надзвичайних ситуацій чи почувши про місію «Схід» , прямо питає: чи можна і мене туди відправити? Волонтерка усміхається у відповідь: навчишся всього необхідного – і поїдеш, було б тільки бажання.
Читайте також:
Українська філантропія. Нові тенденції доброчинності