В українському суспільстві питання гендерної рівності залишається актуальним і багатовимірним. Попри законодавчо закріплену рівність прав, жінки та чоловіки досі зіштовхуються з нерівними можливостями в різних сферах. За глобальним Індексом гендерного розриву Всесвітнього економічного форуму Україна посідає 66 місце серед 146 країн. Хоча країна досягла прогресу в освіті та законодавстві, на практиці зберігаються дисбаланси: на усунення різниці в оплаті праці у світі може знадобитися понад століття, а в самій Україні повна рівність ще потребує значних зусиль. Розглянемо сучасні проблеми гендерної рівності у двох ключових вимірах – на ринку праці та в системі освіти – спираючись на новітні дані і приклади.
Читайте також:
У ЗСУ призначили радницю з гендерних питань
Гендерні розриви та бар’єри на ринку праці
Ринок праці в Україні формально відкритий для всіх, проте фактично жінки часто опиняються в менш вигідних умовах. Історично існували навіть прямі заборони: перелік із 450 «небезпечних» професій для жінок було скасовано лише у 2017 році. Відтоді юридичних перешкод немає, і все більше українок опановують раніше «чоловічі» спеціальності. Особливо повномасштабна війна вплинула на гендерний склад працівників: через мобілізацію чоловіків роботодавці активніше беруть жінок на нетипові для них посади – у транспорті, будівництві, агросекторі. Рівень зайнятості жінок навіть зріс під час війни (51% проти 43% до 2022 року). Проте наближення до гендерного балансу за кількістю не означає повної рівності умов.
Однією з найпомітніших проблем є гендерний розрив в оплаті праці. До початку повномасштабної війни різниця в середній зарплаті жінок і чоловіків становила 18,6%. Це означало, що жінкам в середньому доводиться працювати майже на 6,5 років довше, аби заробити стільки ж, скільки чоловіки заробляють за кар’єру. У 2015 році розрив був ще більшим – близько 26%, тобто до 2021-го спостерігався позитивний тренд. Однак війна загострила гендерний дисбаланс: станом на 2023 рік середня зарплата українки складає лише 69% від зарплати середнього українця. В бюджетному секторі ситуація ще контрастніша – там жіноча зарплата падає до ~50% від чоловічої. Такий стрибок частково зумовлений військовими реаліями: дані включають високі виплати мобілізованим, переважно чоловікам. Втім, навіть без воєнних чинників проблема нерівної оплати лишається хронічною.
Причини гендерного розриву на ринку праці – комплексні. Гендерні стереотипи та упередження досі впливають на вибір професії й кар’єрні можливості. Чоловіки значно частіше займають керівні посади, тоді як жінки концентруються у менш прибуткових секторах або нижчих ланках. Через нерівномірний розподіл сімейних обов’язків (догляд за дітьми та родиною) жінки мають менше часу на кар’єрний розвиток. Декретні відпустки, якими зазвичай користуються саме матері, уповільнюють накопичення стажу та досвіду. У сукупності ці фактори призводять до того, що жінки рідше прориваються до топменеджменту великих компаній. Лише 15% українських компаній належать жінкам, і тільки в 17,7% бізнесів жінки обіймають керівні посади. Таким чином, шлях до «скляної стелі» для багатьох українок усе ще складний.
Варто зазначити, що гендерні розриви проявляються нерівномірно в різних галузях економіки. Ще до війни найбільша різниця в зарплатах спостерігалась у фінансовій та страховій діяльності (розрив ~32%), сфері культури та спорту (~34%), промисловості (~25%). Тобто саме в традиційно високодохідних або «престижних» секторах жіноча праця недооцінена найбільше. Попри це, є і позитивні зрушення: законодавство посилюється, а влада впроваджує ініціативи для економічного розширення прав жінок. У 2023 році уряд затвердив Національну стратегію подолання гендерного розриву в оплаті праці до 2030 року, яка має на меті зменшити різницю в заробітках з 18,6% до 13,6%. Стратегія передбачає зміни до трудового законодавства (закріплення принципу «рівна оплата за рівноцінну працю»), заохочення гнучких форм зайнятості, підтримку жіночого підприємництва грантами та програми професійного навчання для жінок. Крім того, стартувала інформаційна кампанія «Звісно, зможеш!», покликана боротися зі стереотипами щодо «чоловічих» і «жіночих» професій. Таким чином, навіть у розпал воєнного часу гендерна рівність на ринку праці залишається одним із пріоритетів держави.
Перешкоди, з якими жінки стикаються під час працевлаштування та побудови кар’єри, багато в чому закладаються ще на етапі навчання. Гендерні стереотипи впливають на те, які професії обирають дівчата й хлопці, і які можливості відкриваються перед ними після випуску. Ситуація у сфері освіти тісно пов’язана з ринком праці, адже сучасні студенти – це майбутні фахівці. Тому далі розглянемо, як виглядає гендерний баланс в освіті та науковій сфері.
Читайте також:
Гендерний баланс в українських медіа. Тенденції та виклики
Гендерна рівність в освіті: доступ до спеціальностей і присутність у сфері
Освіта в Україні традиційно вважається сферою, де жінки мають сильні позиції. За даними ООН Жінки, Україна нині лідер за показником залучення дівчат до навчання – і в середній, і у вищій школі. Дівчата навіть трохи переважають хлопців у загальній кількості студентів. Наприклад, за попередніми оцінками, серед вступників на бакалаврат жінки складають понад половину. Формально дівчата мають рівний доступ до всіх спеціальностей – жодних законодавчих перепон немає. Але на практиці освітній ландшафт залишається горизонтально сегрегованим за гендерною ознакою. Іншими словами, у виборі спеціалізацій чітко простежуються «чоловічі» й «жіночі» напрями, що зумовлено усталеними уявленнями про ролі статей у суспільстві.
За дослідженням аналітичного центру Cedos (2024), приблизно третина спеціальностей у закладах вищої та фахової передвищої освіти є значно гендерно диспропорційними. Чоловіки домінують на інженерних, машинобудівних, транспортних і агрономічних спеціальностях, де їх частка перевищує 70%. Натомість жінки становлять більшість студентства в педагогічних, медичних, мистецьких та гуманітарних галузях. Такий розподіл формується ще з моменту вступу: хлопців заохочують до технічних і природничих наук, тоді як дівчат – до гуманітарних та соціальних напрямів. Повномасштабна війна дещо скоригувала ситуацію – у 2022–2023 роках частка юнаків зросла на багатьох спеціальностях, які раніше приваблювали переважно дівчат. Але загальна картина все ще підтверджує: молодь обирає професійний шлях під впливом стереотипів, що потім позначається і на ринку праці. Зрештою, якщо жінки масово йдуть у традиційно «жіночі» професії (вчителювання, догляд, соціальна робота), які часто оплачуються нижче, а чоловіки – у технічні й керівні сфери, то й економічна нерівність відтворюється.
Варто поглянути і на гендерний склад самого освітянського середовища. Ця сфера давно має репутацію «жіночої» справи – і статистика це підтверджує. У середній та вищій школі України працюють понад 693 тисячі педагогів, з них 80% – жінки. Кожна десята працююча жінка зайнята саме у сфері освіти, тоді як серед чоловіків лише близько 2,8% обирають професію вчителя чи викладача. Особливо мало чоловіків у початковій школі: частка жінок-вчителів там сягає рекордних 99%. Фемінізація освіти має і зворотний бік – вертикальну нерівність. Попри домінування жінок серед рядового викладацького складу, вищі керівні позиції посідають переважно чоловіки. Університети та наукові установи очолюють здебільшого представники сильної статі: серед ректорів українських ЗВО III–IV рівнів акредитації лише ~9% жінок (20 із 234). Лише нещодавно в історії незалежної України з’явилася перша жінка – міністерка освіти; до того всі очільники освітнього відомства були чоловіками. Така ситуація характерна не лише для України – у всьому світі жінок у академічних верхах менше – але в наших реаліях дисбаланс особливо помітний, враховуючи скільки жінок працює «внизу».
Наука і дослідження як продовження освітньої сфери теж демонструють подвійні тенденції. З одного боку, майже половина українських науковців – жінки (близько 45%, що перевищує світовий показник). З іншого – жінки-науковиці частіше працюють у державних академічних установах, а чоловіки переважають у комерційному секторі науки, де вищі зарплати та більше можливостей для кар’єри. Відтак навіть при рівному доступі до освіти й науки жінки не повністю реалізують свій потенціал через приховані бар’єри: стереотипи щодо «нежіночих» галузей, брак наставництва, поєднання наукової праці з сімейними обов’язками тощо. Примітно, що українок більше на перших етапах академічної кар’єри (серед докторантів більшість жінки), але на щаблях професорів і керівників їх суттєво менше. Це свідчить про поступове «відсіювання» жінок зі сцени великих досліджень, що часто пов’язано не з браком здібностей, а з зовнішніми соціальними факторами.
Для вирівнювання ситуації в освіті держава також робить кроки. У грудні 2022 року затверджено Стратегію впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року, що акцентує на необхідності подолання гендерних стереотипів у навчальній політиці. Змін зазнають навчальні програми, підходи до профорієнтації та виховання – аби ні хлопці, ні дівчата не відчували обмежень у виборі життєвого шляху через застарілі уявлення. Такі ініціативи покликані забезпечити рівні можливості від шкільної парти до аспірантури, а отже і сформувати нове покоління, для якого гендерна рівність буде нормою. Адже збалансована присутність жінок і чоловіків у всіх галузях – від ІТ до педагогіки – це не лише питання соціальної справедливості, а й передумова сталого розвитку країни. Коли кожен має шанс реалізувати свої здібності там, де він чи вона найефективніші, виграє все суспільство. Україна поступово рухається в цьому напрямі, долаючи як давні стереотипи, так і нові виклики, спричинені війною. Попри труднощі, фокус на гендерній рівності в освіті й на ринку праці вселяє надію, що найближчим часом цифри статистики зміняться в бік більшої рівноваги, а історії успіху українських жінок і чоловіків у будь-якій професії стануть звичною справою.
Читайте також:
Гендерні аспекти у відбудові суспільства після війни в Україні