Ідея приватного лісового господарства в Україні досі залишається дискусійною. Попри успішні приклади з Латвії чи Німеччини, де приватні ліси стали частиною сталого управління природними ресурсами, в українських реаліях така модель поки що не прижилася. Причина — не лише в законодавстві, а й у менталітеті, вважає голова Державного агентства лісових ресурсів України Віктор Смаль, повідомляє Humanitarian Media Hub.
“Мені здається, для нашого суспільства це може бути трошки передчасно, бо після Радянського Союзу ми отримали відчутний вплив його філософії, який часто може проявлятися в тому, що зараз я тут щось зроблю, а після мене хоч ліс не рости”, — йдеться в тексті його інтерв’ю для інформагентства “Інтерфакс-Україна”.
У Латвії, наприклад, держава дозволила громадянам повернути ліси, які належали їхнім родинам до колективізації. Це створило понад 100 тисяч приватних лісокористувачів, кожен із невеликою ділянкою. В Україні ж така модель викликає побоювання: чи готові власники дотримуватися правил, вкладати час і ресурси в догляд за лісом, а не просто швидко його «освоїти»?
Втім, є альтернативний шлях — самозалісені території. Це ділянки, де ліс виріс природним шляхом, без участі людини, переважно на землях сільськогосподарського призначення. Таких площ в Україні — близько 2 мільйонів гектарів. Саме вони можуть стати основою для пілотних проєктів приватного лісокористування. Один із можливих сценаріїв — передача таких ділянок у користування громадянам із чіткими зобов’язаннями щодо догляду, лісопорядкування та охорони.
Німецький досвід також заслуговує на увагу: там земля, яка не обробляється сім років і де починає рости підлісок, автоматично переходить у статус лісового фонду. Власник не втрачає ділянку, але стає лісокористувачем із усіма відповідальностями. Такий підхід формує довгострокове мислення: ліс — це не лише ресурс, а спадок для наступних поколінь.
Читайте також: Досвід лісників - на півдні України ламають те, що на Поліссі бережуть
