Humanitarian Media Hub наводить переклад дослідження наукової співробітниці Школи медіа, креативних мистецтв і соціальних досліджень Університету Кертін Ґвінет Піті та професорки інтернет-досліджень Університету Кертін Кеті Елліс для наукового видання The Conversation.Історично фільми жахів ставали особливо популярними під час суспільних потрясінь — вони давали глядачам можливість прожити колективні страхи, звертаючись до найглибших тривог. І часто «страх» будувався навколо поняття «ненормальності», тобто відхилення від соціально прийнятих норм. Упродовж усієї історії жанру інвалідність часто ставала візуальним маркером межі між «нормальним» і «ненормальним». Довгий час її зображали як метафору жаху, зла чи потворності. Та сьогодні нове покоління режисерів використовує цей жанр, щоб показати реальний досвід людей з інвалідністю.
Читайте також: Ветеран малює картини колесами інвалідного візка
Помста як сюжет
У фільмах жахів герої з фізичною чи інтелектуальною інвалідністю часто постають лиходіями, одержимими бажанням помститися світові, який завдав їм болю. Цей сюжет повторювався в багатьох класичних слешерах 1970–1980-х років: «Гелловін» (1978), «П’ятниця, 13-те» (1980), «Жах на вулиці В’язів» (1984) та «Техаська різанина бензопилою» (1974).
Дослідник кінематографа Мартін Норден назвав цей архетип «одержимим месником»: егоцентричним чоловіком, який не заспокоїться, доки не помститься тим, кого вважає винними у своїй інвалідності або моральній образі.
Зв’язок між інвалідністю та злом не випадковий. Готуючись до ролі Лезерфейса у «Техаській різанині бензопилою», актор Гуннар Генсен спостерігав за учнями спеціалізованої школи для людей з інтелектуальними порушеннями й перейняв їхні рухи та жести.
Зміни у ставленні
Люди з інвалідністю дедалі активніше говорять про те, як шкідливі стереотипи у ЗМІ впливають на їхнє життя. Ця хвиля адвокації спричинила зміни у культурі та політиках кіновиробництва.
У 2018 році Британський інститут кіно оголосив, що більше не фінансуватиме фільми, де герої з відмінностями обличчя подані як злі чи лихі. Це стало відповіддю на кампанію #IAmNotYourVillain, ініційовану британською організацією Changing Faces.
Під тиском суспільства кінематографісти все частіше стикаються з критикою за використання інвалідності як символу зла чи потворності.
У 2020 році Warner Bros вибачилася після того, як персонаж Енн Гетевей у фільмі «Відьми» був розкритикований за стигматизацію людей із різницею кінцівок. Глядачі помітили схожість між її «кігтями» та реальною генетичною особливістю — ектродактилією. Це спричинило появу хештегу #NotAWitch.
Акторка Лупіта Ньонґо також перепросила за те, що використала реальний розлад голосових зв’язок — спазматичну дисфонію — для створення голосу своєї антагоністки у фільмі Джордана Піла «Ми» (2019). Організація National Spasmodic Dysphonia Association підкреслила:
«Спазматична дисфонія — це не моторошний голос, це розлад, із яким люди живуть, і їх не слід через це засуджувати».
Того ж року режисера Арі Астера розкритикували за використання образу дитини з інвалідністю в ролі «лякаючого елемента» у фільмі «Сонцестояння» (Midsommar). Кінокритикиня Емма Медден зазначила у The Guardian, що, як і у попередньому фільмі режисера «Реінкарнація» (Hereditary) — фізична чи ментальна інвалідність знову стає метафорою травми та руйнування родини.
Читайте також: Українське законодавство стимулює працевлаштування людей з інвалідністю
Від монстра до героя
Багато людей з інвалідністю — віддані шанувальники фільмів жахів. Мета критики не знищити монстрів і не стерти жанр, а звільнити його від ейблізму.
Як зазначає фанатка жахів Лотто Ремсі: «Я хочу відчувати жах, а не бути жахом».
Сучасні режисери дедалі частіше створюють історії, у яких головний герой має інвалідність — реагуючи на зміну аудиторій і культурних очікувань. Так вони переосмислюють саме поняття «нормальності».
У деяких фільмах інвалідність навіть подається як перевага: у «Пташиній скриньці» (2018) та «Тихому місці» (2018).
У слешері «Тиша» (Hush, 2016) головна героїня Медді Янг, глуха письменниця, спілкується жестовою мовою. Коли її переслідує вбивця, якого вона не може почути, глядач переживає її боротьбу за життя, ідентифікуючи себе з героїнею, яка має інвалідність.
Однак навіть наявність персонажа з інвалідністю не гарантує відсутності стереотипів. У фільмі «Адвент-календар» (2021), де головна героїня користується інвалідним візком, інвалідність знову показують як щось, що потрібно «виправити».
Як і в інших аспектах жанр жахів відображає еволюцію суспільних уявлень. Це дає шанс майбутнім творцям показувати історії, які люди з інвалідністю зможуть любити, а не боятися.
Читайте також: Міжнародні практики підтримки працевлаштування осіб з інвалідністю