Українські підлітки, які вимушено переїхали до Польщі через війну, стикаються з низкою труднощів, які суттєво ускладнюють їхню адаптацію. Мовний бар’єр, соціальна ізоляція, тиск з боку однолітків і глибоке бажання повернутися додому — усе це формує непросту реальність для тисяч родин.
Журналістка Галина Халимоник, яка проживає у Польщі, у статті для видання Sestry описала типові історії українських дітей, що опинилися в польській шкільній системі. За її словами, навіть ті, хто формально інтегрувався — ходить до школи, складає іспити, спілкується з ровесниками, — не завжди почуваються частиною спільноти.
Читайте також: У Німеччині рекордна кількість біженців
15-річна Софія, яка мешкає в Любліні, розповідає, що в її класі українських учнів виокремлювали навіть у зверненнях. За її словами, польські діти вже мали свої групи й рідко намагались налагодити контакт з новоприбулими. Її мама Оксана пригадує, що родина робила все можливе для адаптації: вивчення мови, участь у заходах, спілкування з вчителями. Проте, на відміну від молодшого сина, старшій доньці підліткового віку адаптація далася важко.
Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. Чимало з них стикалися з упередженням: мовляв, мали би бути на фронті, а не за кордоном. 18-річного Артема принижували в технікумі настільки, що він припинив відвідувати заняття. Його мама, Надія, працювала на кількох роботах, щоб забезпечити дітей, але дізналася про ситуацію лише через кілька місяців.
Читайте також: 87% українців підтримують повернення біженців додому
Інша мама, Олеся, згадує, як старша донька успішно вступила до польського університету, займалась спортом, здавалося — приклад ідеальної адаптації. Але щойно їй виповнилось 18, вона купила квиток до Києва й поїхала назад — у ту саму квартиру, звідки колись тікала від війни. Її молодша донька досі не змогла адаптуватися: депресія, часта зміна шкіл, медикаментозне лікування і постійне бажання повернутися додому.
Втім, є й історії часткового успіху. Наприклад, 19-річний Максим намагався подолати бар’єр через неформальне спілкування, іноді навіть суперечливими методами. Він зумів налагодити зв’язки з польськими однолітками, вивчив мову, вступив до університету і нині допомагає іншим студентам — і українцям, і полякам. За його словами, інтеграція почалася тоді, коли він перестав бачити себе лише як «біженця».
Допомагають адаптуватися також талант і участь у позашкільних активностях — спорт, музика, мистецтво. Підлітків частіше приймають у спортивні команди, ніж у шкільні колективи, де сформовані групи менш відкриті до новачків.
Читайте також: У ЄС знову зросла кількість українських біженців
Значну роль відіграє також підтримка з боку вчителів. За словами мами 17-річного Олександра, саме участь педагогів у перших кроках інтеграції допомогла її синові подолати стрес і повірити в себе.
На думку багатьох батьків, адаптація дітей напряму пов’язана з емоційним станом дорослих. Якщо родина живе в ізоляції, спілкується лише з українцями й тужить за домом, дитині буде складніше влитися в нове середовище. А якщо батьки самі відкриті до досвіду — це передається і дітям.
Психологи наголошують: інтеграція — процес складний і не завжди швидкий. Підліткам потрібен чіткий меседж: «Ти тут заради безпеки, але можеш повернутися додому сильнішим — із досвідом, знаннями, контактами». Саме це дає ресурс жити далі, навіть у вимушеній реальності.
Читайте також: У Швейцарії критикують поведінку частини українських біженців
